Коли ми з братом Павлом малі були, любили сперечатися з різного приводу. І приводи ці були зазвичай абсолютно неістотні. А іноді й абсурдні. Як то завжди в дитинстві.

Наприклад, ми до крику сперечалися, що краще: втратити слух чи осліпнути? Павло вважав, що сліпому у світі ведеться найгірше.

— Уявляєш, якщо ти сліпий, то не побачиш, як сонечко світить, мами з татом не побачиш, як "Динамо" громить "Спартак"… — його аргументи були вагомими, але я не здавався.

— Футбол можна послухати й по радіо. Маму з татом сліпий зрозуміє не гірше за зрячого. А на сонце ти й так не дивишся.

— А як женитися будеш, підсунуть якусь кривулю негарну…

— А як красуню візьмеш, то глухий, і не почуєш навіть, як вона тебе кляне останніми словами…

Футбол можна послухати й по радіо

Кожен аргумент нейтралізувався контраргументом суперника. Могло й до бійки дійти, бо розуміли ми в ту мить один одного, як сліпий глухого. Кожен із нас вважав своє "менше зло" насправді меншим. Пам"ятаю лише, що в кінці, як Матросов, я кинувся на уявну братову амбразуру з вигуком:

— А музика! Ти не почуєш музики!

Не раз у житті мені хотілося, наприклад, "не бачити цієї ганьби". Або оглухнути, щоб "більше не чути цього ідіотизму". Але з часом усе минало, бо ніщо не може вразити людину настільки, щоб не звикнути до цього.

Однак я все ще стою на своєму. Мені досі здається, що якби я оглух, то став би найнещаснішим у світі. Бо я вже не раз бачив, як "Динамо" громить "Спартак", мене часто нудило від сонця, а кожен сантиметр маминого обличчя я вже вивчив напам"ять. А без музики і дня не прожив би.

І брат мій, мабуть, теж стоїть на своєму, бо не навчився дивитися футбол по радіо. А футбол він любить більше за музику. І без нього — ані дня не протягне.

Якби в нас був третій брат, то він би, мабуть, захотів оніміти. Просто щоб не втручатись у суперечку сліпого з глухим.

×