– Купи мені файні блузку й хустку, щоб у гробу лежала красива. Туфлі взуєте коричневі, аби до спідниці пасували. І горілки на могилу не носіть. Краще на дев'ять днів кави звари міцної, як я люблю, – баба Марися дає настанови онуці Ользі.

Ми провідуємо її після Різдва. Оля на бабу сердиться, але одяг на чорний день купує. Та все прасує й ховає до шафи на верхню полицю.

У селі залишилося п'ятеро людей. Їм трохи за 80. У перерві між турецькими серіалами баби на лаві обговорюють, якими хотіли би бачити власні похорони.

– На труну відклала 2 тисячі. Хочу білу лаковану, бо в чорній лежатиму надто бліда. Якби можна було замовити репетицію похорону, я не пошкодувала би пенсії, – сива і беззуба баба Женя загинає пальці й перераховує імена тих, кого хотіла б бачити на похороні.

Баба Марися ціпком на піску малює сільський цвинтар.

– Тут мій Іван лежить, а праворуч від нього є ще два місця. Одне моє, я вже домовилася. А кого поруч поховають? Аби не якусь сварливу бабу.

– Тобі не все одно, з ким лежати? На цвинтарі сусідів не вибирають, – шепелявить її подруга Катерина.

Усіх їх забрав 2020 рік. Першою на той світ пішла Катерина.

– І де та фіолетова хустка, якою вона хвалилася? Пов'язали зелену. Взули бабу в тапочки. Могли і краще постаратися. Вона їм два паї лишила, – говорила після похорону баба Женя. Вона померла уві сні за місяць.

У травні в засвіти пішла Марися. У труні всміхалася. Її поховали біля чоловіка. Наступного тижня ще одну могилу викопали для ­Івана із сусіднього села.

На дев'ять днів Ольга понесла бабі каву в термосі. Налила в її улюблену чашку і поставила поміж вінків. Спочатку плакала, а потім засміялася.

– Баба навіть на тому світі все спланувала, – каже крізь сльози. – Лежить між двома Іванами. Щоб за одного заміж піти, мусила другому відмовити. Він на все життя залишився холостяком. Бабі зізнався, що кращої не знайшов

×