– Фу-у-ух, – він схвильовано видихає, тремтячі руки засовує і висовує з кишень модного синього піджака.

– Треба щось пити, бо так ти не зможеш говорити зі мною, – каже вона голосно і впевнено.

За столиком італійського ресторану в ­Івано-­Франківську його бачу зі спини: діловий костюм на сутулих вузьких плечах, черевики з дорогої шкіри.

Її можу розгледіти у всій красі: блондинка років 35 із довгим волоссям і великими сірими очима. Говорить переважно вона – про театральну студію, заняття з фітнесу й користь інфрачервоної сауни, куди регулярно ходить. Згадує, що вчора витратила останню готівку на мідії, які дуже любить. Називає його сонечком.

– Саме йшла купувати сукню, а тут ти дзвониш. Сонечко, така несподіванка! 100 років не бачилися, – вона відкидається на спинку крісла, тримаючи келих червоного вина. – Підеш зі мною міряти сукню? Якщо тобі сподобається, візьму її.

Він говорить, що йому байдуже до суконь. Головне, яка людина в них.

– То ж давай вип'ємо за те, що ти завжди умів оцінити мою душу, – піднімає келих захмеліла білявка. – А ти знаєш, якого вона кольору?

– Хто?

– Сукня.

– Зелена.

– Блакитна, – вона заливається низьким сміхом. – То підемо її міряти?

Офіціант приносить фруктовий салат. Чоловік змінює тему й починає розповідати про відрядження до Австрії.

– Ти хотіла йти міряти сукню, – здається, коли всі історії вичерпалися, а мовчанка стала нестерпною.

– Ну, от – тепер не встигну поїхати додому і взяти гроші, – вона сумно дивиться кавалерові в очі.

– А скільки треба?

– 900.

Він на кілька секунд замовкає. Потім щось муркоче під носа про аванс, що не заплатили, і про заблоковану картку. Кладе офіціантові дві купюри по 200 гривень, одягає куртку й обіцяє завтра подзвонити. Подругу лишає з недопитою пляшкою вина й нудьгою в очах. За 5 хвилин їй дзвонять на мобільний.

– Сьогодні? В інфрачервону сауну? – пожвавлюється жінка. – А завтра купувати сукню? Звісно, якщо сподобається тобі, сонечко.

×