вівторок, 25 травня 2010 19:25
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Статус

 

У нашому дворі, пригадую, був хлопчик років 5, який не мав із ким бавитися, бо всі хлопці довкола були принаймні удвічі за нього старші. Його звали Орчик, тобто, по-галицьки, Орест. Ми іноді ставили його на ворота, коли грали в дир-дир, і він мужньо підставлявся під удари м"ячем, аж доки хтось не розквашував йому носа. Гра на тому закінчувалася, бо з четвертого поверху вибігала, репетуючи, тітка Нюся, і ми розбігалися хто куди, рятуючи влaсні вуха, потилиці й, головне, м"яча.

Словом, толку від Орчика не було жодного — він не міг ані залізти на дерево, ані поцілити по м"ячу, ані втекти від сторожа, коли ми лазили в Ботанічний сад. Зате він сумлінно закладав нас родичам — не зі зла, а просто тому, що був надто малий і розказував геть усе, що бачив, — і хто розбив шибу, і хто що поцупив з автозаводу, і хто розмалював рудого Іцикового кота тигрячими смугами.

Ми трималися б від нього подалі, коли б він не підкуповував нас дрібними хабарами

Ми взагалі трималися б від нього подалі, коли б він не підкуповував нас дрібними хабарами. То могли бути залишки пирога, цукерки, іграшки, поштові марки, — він віддавав нам усе, що мав, аби лиш ми взяли його до свого товариства. А якось був приволік цілу колекцію старовинних монет, і ми тут же їх розіграли в "цок". А потім його батьки пожалілися нашим, і ми мусили повернути ті злощасні монети, зокрема й передвоєнну польську злотівку, яку я чесно виграв у Вовки Нікітіна.

Цей спогад допомагає мені сьогодні спокійніше дивитись на нашого донецького "орчика", котрий роздає все підряд старшим хлопцям, — то Медведєву, то Ґундяєву, то Обамі, — аби лиш вони взяли його, бідолаху, до свого товариства. От тільки поміняти назад скляні буси на золоті зливки буде доволі важко. Куди важче, ніж передвоєнні польські монети.

Зараз ви читаєте новину «Статус». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

8

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі