субота, 14 січня 2023 08:01

Фаріон, Арестович і вакцини. Як сварки в соцмережах свідчать про наші травми

Цей текст пишеться під час чергової сварки в українському сегменті Facebook, які звично іменують "срачами". Ідеться про перший від початку року й далеко не перший за минулі, ще довоєнні й домайданні роки скандал, спричинений львів`янкою, ексдепутаткою ВР від "Свободи" Іриною Фаріон. Чублення відбувається довкола поради бити російськомовних дітей у садочку, які бабуся Ірина Дмитрівна дала своєму 3-річному онукові Дмитрику. Проте коли ви читатимете це текст, згаданий "срач" уже вляжеться – на користь якогось іншого.

За моїми спостереженнями, сварки на публічних майданчиках, якими вже багато років є соціальні мережі, тривають від однієї до трьох діб. Жодних обмовок: найзатятіші й найзавзятіші не засинають доти, доки їхні закиди, звинувачення й аргументи на власну користь і проти чужої думки не будуть оскаржені опонентами. Тобто доки їхнє слово не лишиться зверху.

Хоча є винятки. Наприклад, обговорення виступу письменника Юрія Андруховича на одному майданчику з російським літератором Михайлом Шишкіним під час літературного фестивалю Bjørnsonfestivalen у Норвегії тривало від вересня до листопада. Практично без перерви. І зміст переважної більшості дописів і коментарів був не компліментарним для Юрія Ігорьовича, напівофіційно визнаного в Україні живим класиком.

Автор: Дмитро СКАЖЕНИК
 

Але саме згаданий факт є показовим, коли треба визначити масштаб завданих панові Андруховичу репутаційних втрат. І, відповідно, рівень впливу подібних сварок на сучасне українське суспільство й процеси, котрі в ньому відбуваються. Хто б там що не казав, хто б якої високої думки про себе та вагу власного слова не був, кількості прихильників у Юрія Андруховича після тривалого мережевого скандалу не поменшало. Те саме сміливо можна сказати про Ірину Фаріон: її прихильники й противники просто дістали – а вона дала їм! – чергову нагоду згадати про себе й розім'яти м`язи.

Точніше – язики, а ще точніше – пальці. Бо ж дописи й коментарі в соцмережах обома сторонами кожного конфлікту створюються вручну. І читаються очима, рідше – сприймаються на слух, якщо причиною для чергового "срачу" стає поширений фрагмент відео.

Попередній абзац може сприйнятися надмірною деталізацією. Чимось на кшталт фрагмента виробничого роману, автор якого описує певні процедури. Але саме те, як діють учасники Facebook-сварок, пояснює, що вони створюють. І відповідно – мету кожного окремого "срачу", як і логіку всього процесу.

Базове пояснення йому дав Дмитро Кулеба, чинний міністр закордонних справ. Ще до свого вступу на посаду в березні 2019 року він написав і випустив у друк книжку "Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот". Вона витримала вже кілька перевидань, і місце цієї книжки на полиці – поруч з іншими дослідженнями гібридної війни, яку Росія веде не лише проти України, а й проти всього цивілізованого світу. Проте основний майданчик досліджень пана Кулеби – соціальні мережі. Адже, за його висновками, кожна сторінка у Facebook, Twitter, Instagram чи/та Telegram уже є засобом масової інформації. Який користувач однієї мережі чи всіх разом може створити легким порухом руки. І публікувати будь-які непідцензурні й відверто нецензурні думки з метою донести їх до якомога ширшої аудиторії. Як – увага! – єдино правильні.

Коріння подібної впевненості, або правильніше, самовпевненості давніші, ніж можна собі уявити. В часи, коли не лише соцмережі, а й телебачення та радіо ще вважалися плодом уяви фантастів на кшталт Жуля Верна й Герберта Веллса, існували чисельні друковані органи, видавцями та часто єдиними авторами яких були активні в різних сферах громадяни. Таких від середини ХІХ до початку XX століття описували у своїх гумористичних і сатиричних творах Марк Твен, О`Генрі, Ярослав Гашек, Аркадій Аверченко.

Кожен видавець і кожен автор був щиро переконаний: саме його слово доносить світові правду, тільки правду й нічого крім правди

Нічим іншим як самовидавом був альманах "Русалка Дністрова", виданий ще 1837 року в Будапешті учасниками "Руської трійці" Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагілевичем. А також – практично всі газети політичного підпілля в обох імперіях – Російській та Австро-Угорській. У 1920-х в Україні друковані ЗМІ росли, мов гриби в карпатських лісах після дощу. Деякі мали коротку історію. Проте кожен видавець і кожен автор був щиро переконаний: саме його слово доносить світові правду, тільки правду й нічого, крім правди.

З українцями відсутність державницьких практик зіграла найзліший жарт. Який дотепер виливається у сварки на рівному місці з будь-якого приводу. У царські часи шлюбний аферист Свирид Петрович Голохвастов погрожував Прокопові Сірку: "Да я вас під суд! Да я вас… да я вас у газету!", що було аргументом, вагомішим за судове засідання. Мовляв, ославлю на весь Київ, як узагалі не на весь світ. До появи друкованого самвидаву в часи СРСР преса, радіо і телебачення мали абсолютну вагу й беззаперечний вплив. Фейлетон у районній газеті міг мати фатальні наслідки для репутації та подальшого кар`єрного зростання його героя. А фейлетон у журналі "Перець" міг коштувати й часом навіть коштував посадовій особі партквитка з усіма негативними наслідками. Пропісочити в критичному телевізійному сюжеті означало прислати "чорну мітку".

Тож не дивне й цілком зрозуміле бажання звичайних собі громадян мати доступ до медійних майданчиків. Доступ означає можливість на щось або когось вплинути. Принаймні, чимало носіїв абсолютної істини в цьому щиро переконані.

Подібні настрої й схожі підходи до будь-яких форм медіа й медійності є в більшості країн, включно з агресивною Росією. Україна вирізняється цілковитою відсутністю, несформованістю за три десятки років безперервної державності жодних правил. Котрі б не лише прописали, що таке в Україні добре, а що – погано, але й були дієвими. І орієнтири б давали громадяни, ладні примирити сторони не владою, штрафами, репресіями чи авторитарним рішенням: "Говоріть, що хочете, але буде як я сказав!", а передусім моральним авторитетом. Приблизно таким самим, яким для істино вірних є вчення Іісуса Христа, пророка Магомета, Будди Шакьямуні.

Тут ідеться не про пошук святих. Хоча б тому, що минулого року українці в соцмережах не раз заперечили істину про неможливість бути святішим за Папу Римського. Адже публічні висловлювання чинного Папи про російсько-українську війну для активних громадян Україні виявилися неприйнятними аж до місцями легалізованого богохульства. Мова про тих, хто ладен сформулювати прийнятну для переважної більшості небайдужих ідею, яка б діяла в Україні на політичному, економічному, соціальному, суспільному й культурному полях.

Якщо по телевізору щось коментує Олексій Арестович, соціальні мережі вже за годину вибухнуть незгодою

Поки що замість неї – оцінні судження різних експертів сумнівної компетентності. Якщо по телевізору щось коментує Олексій Арестович, соціальні мережі вже за годину вибухнуть незгодою. Ще за годину на герць вийдуть шанувальники Арестовича, і кілька наступних днів "срач" триватиме заради процесу, а не задля пошуку істини десь посередині.

Є доволі популярна й навіть доведена дослідниками думка про генетичну пам`ять про трагедії Голодомору та Чорнобиля, яка стала певним кодом нації і передається від покоління до покоління. І ці родові травми даватимуться взнаки навіть тим, чиї дідусі й бабусі вже цих трагедій не застали.

Сварки в соцмережах – теж наслідки психологічної травми, яку українцям завдало багатосотрічне позбавлення можливості мати власний голос і висловлювати свій, український погляд на певні події, факти, явища. Тож "срачі" нагадують поведінку героя оповідання Джека Лондона "Любов до життя", який після багатоденного голодування дорвався до їжі й жадібно ховав сухарі під матрац.

Обмежена публічність, нехтування громадською думкою, відчуття безсилості, безпорадності й самотності в соціумі, неможливість змінити життя на краще породжують безкінечні й часто безглузді суперечки: що треба читати, що слід дивитися, кого треба слухати, за якого кандидата й коли голосувати, як діяти ЗСУ, щоб перемогти Росію від завтра, яка термобілизна і які дрони кращі, хто волонтер, а хто шахрай. Зрештою, треба чи не треба робити зараз щеплення від ковіду.

Єдине, що лишається поза увагою мережевих звитяжців – повне нерозуміння їхніх проблем мільйонами українців, які перебувають за межами різних вузьких "бульбашкових" спільнот. А отже, більшість проблем, які намагаються розв`язати "срачами", були, є і будуть надуманими. Допоки не сформується нарешті інститут репутації та прийнятна національна ідея.

Зараз ви читаєте новину «Фаріон, Арестович і вакцини. Як сварки в соцмережах свідчать про наші травми». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі