Після другого провалу почав чотири рази на тиждень їздити за сорок два кілометри в бібліотеку

Перед смертю мати попросила взяти прізвище батька

Мати залишила мене після народження на вулиці, біля патрульного посту, а у Свалявський дитячий будинок привезли працівники міліції. Там мене назвали Віталієм Горватом, бо якась громадянка з таким прізвищем стояла на обліку з вагітності. Ніяких відомостей про моїх біологічних батьків не було.

Інтернат чи дитячий будинок – це передусім школа виживання. Дехто з викладачів ображав вихованців морально й фізично, адже не всі педагоги йшли працювати в такі заклади за покликанням. Звісно, були діти, які проявляли характер і могли за себе постояти, але я до таких не належав. Серед майже 300 дітей треба було вміти про себе заявляти, інакше тебе могли затоптати ровесники. Заступитися за мене не було кому, тому поступово почав викарбовуватися характер.

 

Любив мати охайний вигляд, проте був змушений ходити в тому самому одязі весь місяць. Щоб бути чистим, прав речі ввечері, й уночі вони сохли на мені під ковдрою. Це був єдиний вихід. У 1990-х держава погано фінансувала сиротинці. Мовляв, є дитячий будинок – і добре. Ніхто не переймався, як дітей годували й одягали.

У Перечинській школі-інтернаті музична керівниця Ірина Судакова помітила в мені музичні здібності й запропонувала взяти участь у культурно-масовому заході. Вчителька готувала мене в позашкільний час, показувала, як правильно дихати, формувати звук. Можливо, я не все одразу розумів, але проявилися природні нахили. На своєму першому виступі заспівав "Ой у гаю при Дунаю".

Коли мені було 10, Перечинською школою-інтернатом почав опікуватися президент міжнародної організації "Християнська допомога українським дітям (Shichting CHOE)" Ян Ебелтейш. Була мета: відібрати дітей із хорошими показниками в навчанні чи якимись здібностями для адаптації в сім'ях нідерландців, щоб потім вони могли змінити своє життя на краще. Завдяки Ірині Судаковій Ян Ебелтейш помітив мене. Так я за програмою обміну поїхав у першій експериментальній групі.

У Нідерландах жив у сім'ї Ґеріта й Герміни Паргаушів, яких і нині вважаю батьками. Вони допомогли зрозуміти, що сім'я – це передусім люди, які про тебе дбають. Мої нідерландські тато й мама цікавилися мною, запитували ніби елементарні речі – чи я виспався, чи хочу їсти, як себе почуваю, але цих питань я ніколи не чув в інтернаті. У сиротинці постійно жив у напруженні. А тут уперше підкреслювали, що я симпатичний, гарно співаю, вмію прибирати за собою. Звичайно, це мене мотивувало. Міжнародна програма допомогла зрозуміти, що я хочу бути особистістю, яка може принести користь.

Найбільші відкриття в Нідерландах – це кухня і свобода. У 10 років я дивився на годинник і чекав, коли почнеться обід. Батьки дивувались і казали, що я можу їсти, коли захочу, можна брати фрукти й інші смаколики в холодильнику. А я відчував когнітивний дисонанс. В інтернаті нам постійно не вистачало їжі, боявся, що в мене її відберуть. Те саме стосується одягу. Мої тато й мама накупили мені цілу шафу речей. Я був вражений, що можу будь-коли поміняти футболку й не потрібно її прати вручну. Адже, коли я лише приїхав у Нідерланди і пішов у душ, то взяв миску й почав прати речі. Мама була шокована. Сказала, що є пральна машинка і брудний одяг достатньо просто покласти в кошик. Пояснювала, що забруднитися – це цілком нормально. Також мої батьки спершу не розуміли, чому я підіймаю руку, коли хочу в туалет. Напевно, в них було більше відкриття, що існує світ, в якому людина закрита, невільна.

За два місяці програми обміну почав на побутовому рівні вільно розмовляти нідерландською. Після повернення в Україну продовжував жити в інтернаті, але постійно листувався з Ґерітом і Герміною. Раз на шість тижнів приїжджав Ян Ебелтейш і привозив нам листи від названих батьків, а ми передавали їм свої. Завдяки тому, що мене хочуть розуміти, я на­в­чився ще й писати нідерландською. А за три роки після закінчення школи купив телефон і тепер ми часто спілкуємося з моїми названими батьками.

У Нідерландах жив поряд із німецьким кордоном. Разом із татом їздив у Німеччину, де він купував запчастини до автомобілів. Також ми ходили у крамниці солодощів. Тато не володів німецькою, а я зі школи знав деякі вислови. Те, що я можу сказати декілька простих фраз, стимулювало мене вчитися наполегливіше. Зрозумів, що за межами мого маленького світу в дитбудинку є люди, яким я цікавий. У школі почав старанніше вивчати німецьку, брав участь в олімпіадах. Для мене це було не обтяжливо, а навпаки – круто. А оскільки любив співати і траплялися англійські пісні, то загорівся вивченням і цієї мови. Великий плюс у тому, що нідерландська мова – це поєднання німецької та англійської з фінським акцентом. Тому на слух англійська лягала легко.

Після закінчення дев'яти класів Перечинського інтернату сказали, що в мене є час до 9:00 звільнити ліжко-місце. Планували направити мене на на­вчання в ПТУ №5 на машинобудування. Я сказав, що не хочу. Ще з сьомого класу мріяв бути вчителем музики. Ілона Токар, старша на декілька років дівчина з нашого сиротинця, вже вчилася в училищі культури й порадила закінчити 11 класів, бо тоді шанси на вступ зростають. Так я в 15 років утік із Перечинського інтернату й на потягу дістався до Великого Березного, де була 11-річна школа-інтернат.

В інтернаті у Великому Березному нас ніколи не ображали. Там випустив свою першу збірку поезій "Дорога мого життя". Завдяки педагогам брав участь у всеукраїнських фестивалях юних пожежників та інспекторів дорожнього руху, мистецьких конкурсах. Проте за час мого навчання у Великому Березному вийшло нововведення – вступникам до училища культури обов'язково здавати зовнішнє незалежне оцінювання. Звичайно, в інтернатах підготовки до ЗНО практично не було.

Уже тоді почав читати нормативні документи й вивчав свої права. Дізнався, що дитиною-сиротою може бути та особа, яка нерозривно продовжує навчання. Першого року після закінчення школи не здав ЗНО і мене не прийняли в училище культури. Щоб не втратити статусу дитини-сироти, вступив у ПТУ на лісника-єгеря. Готувався до зовнішнього незалежного оцінювання протягом року, але знову не склав його через чергові зміни та нововведення. Після другого провалу почав чотири рази на тиждень їздити за 42 кілометри в ужгородську бібліотеку. Мене там уже всі знали. Я пропускав обід, але знав, що отримаю знання і зможу потрапити в омріяне училище культури. А там є музика.

 

Коли втретє готувався до ЗНО, то вже завершив навчання на лісника-єгеря, тому продумав іще один шлях. Написав офіційного листа тодішньому міністру освіти й науки Дмитрові Табачнику, й мені дозволили вдруге вступити на бюджетну форму навчання. Я пішов у вище професійне училище при Київському національному торгово-економічному університеті.

Під час вступу до училища культури виявилося, що я не можу потрапити на музичний факультет, бо не маю музичної освіти. Тому вибрав режисерську спеціальність. Проте я все одно співав, часто брав участь у різних заходах – і студенти училища плутали мене з музикантом. Але проблема була в іншому – я не знав нотної грамоти. Педагогиня Аеліта Шпішак запропонувала готуватися до вступу в Мукачівський державний університет. 2013 року з червоним дипломом закінчив училище культури й за два дні опанував сольфеджіо і теорію музики. Вдень викладачка все розповідала, а вночі я це вчив і грав на слух партії на фортепіано, щоб здати вступний екзамен в університет.

Уже в університеті опанував нотну грамоту. У мене були провідні викладачі Ярослав і Магдалина Білички. За шість місяців мені треба було опанувати гру на інструменті, чого в музичній школі навчають п'ять років. За цей період я не знав, що таке сон: лягав пізно, прокидався о п'ятій ранку і знову грав. Я був виснажений, але попри це вчився в режимі нонстоп. Були моменти, коли хотів відрахуватися, але завдяки педагогам витримав. Я був солістом хору й ансамблю не тому, що був класний чи популярний, а через те, що мав мету та працював над її досягненням. Таким чином, мене запросили в магістратуру, яку закінчив із червоним дипломом.

Після університету вирішив відпочити від музики. Хотів податися в поліцію або піти в Збройні сили України на контракт. Але мене зупинили й запросили на роботу в місцевий драматичний театр. За два роки ректорка Мукачівського університету Тетяна Щербан запропонувала навчатися в аспірантурі. Шість місяців я готував публікації, вдосконалював володіння іноземними мовами, і врешті вдалося вступити на безкоштовне навчання.

Саме в Мукачівському державному університеті почався мій професійний розвиток як музиканта й науковця. Завжди мав переконання: якщо не відкриваються одні двері, треба стукати в інші. Проте всі мої досягнення – це командна робота людей, які мене оточують, вірили й вірять у мене, хоча насправді абсолютно ніяк не зобов'язані. Хочу, щоб моя історія була стимулом для інших: якщо у вас щось не виходить, не страшно, пробуйте ще. Так, я розчаровувався, але це не завадило мені набиратися нових сил і йти вперед.

Моя біологічна мати померла 2019-го. Вперше зустрівся з нею, коли мені було 18 років. Тоді була вимога: всі діти-сироти, які досягають повноліття, повинні з'явитися в районні суди, щоб підтвердити статус сироти й держава могла продовжити фінансування. Мене викликали в суд за місцем народження в Мукачеве. Якимось дивом змогли розшукати мою матір, і вона також прийшла. Ми з нею навіть перетнулися на сходах до залу судового засідання. Вона перепитала мене: "Ви не знаєте, де хлопчик, який є моїм сином?" Відповів, що не знаю. А вже в залі все з'ясувалося. Це був шок: раптом з'явилася людина, яка є моєю мамою.

Після суду мав можливість поспілкуватися зі своєю біологічною матір'ю. Вона плакала, казала, що хотіла мене знайти, побачити, пропонувала жити разом. Але я відмовився. Спочатку я її не пробачив, були образи, емоційний сплеск, зі мною працював психолог. А за рік я усвідомив, що людина недосконала і треба вміти прощати. З такою думкою приїхав до своєї мами, попросив вибачення за грубе ставлення в залі суду. Після цього ми рідко бачилися – раз на рік чи навіть два. Приїжджав до неї, коли справді відчував в цьому потребу. Почали тісніше спілкуватися, коли вона сказала, що важко хвора. Тоді мати зізналася, що мій рідний батько – це її коханець, від якого вона випадково завагітніла. Це був солдат-вірменин. Сказала, що я схожий на тата, особливо наполегливістю. Перед смертю мати попросила, щоб я взяв його прізвище – Симонян. Це було непросто. Суд щодо зміни прізвища тривав три роки, але я таки став Симоняном. На жаль, розшукати батька поки що не вдалося.

Нині як волонтер відвідую дитбудинки. Багато речей стали іншими, але діти не змінюються, їм завжди потрібна увага. Можна принести в сиротинець кілограм цукерок, пофоткатись і зникнути, але дітям такої благодійності не треба. Їм хочеться знати, що вони комусь потрібні.

Будь-яка освіта повинна бути нерозривно пов'язана з національно-патріо­тичним вихованням. Нині спілкуюся з різними науковцями. Серед них є такі, які кажуть: "А я не могу перейти на украинский. Мне тяжело". Намагаюся переконати: "У твоєму регіоні, буквально за стіною, бомблять. Ти повинен пробувати розмовляти українською". Розумію, що тут первинна проблема – це освіта. Ці люди навчались у російських школах, їм нав'язували все російське, й воно дотепер у них сидить. Через це освітній фронт – над­важливий, починаючи з дошкільних закладів. Через історію, мову, культуру ми генеруємо себе як нову модель української нації. Якщо я як науковець не показуватиму своїм прикладом любові до України, то як мої студенти мають це робити?

Слова з Біблії "Не все так буде" мотивували мене ще з дитинства. Коли мені було погано, важко, щось не вдавалося, я подумки повторював їх. Я не ідеальний християнин, проте розумію, якщо тобі тепер добре, ти повинен бути вдячним Богу й людям, які тебе підтримують. Нині ти успішний, а завтра ти знову можеш впасти. Людина повинна мати не тільки мистецькі цінності, але й духовні, бо так виховуються мораль, добро, чесність і щирість.

×