"Пішов у військкомат, бо не міг дочекатися повістки"

Як минув день на позиції мінометного розрахунку під Куп'янськом

– Ярік, постріл! – 120-міліметрова міна миттєво вислизає з рук у ствол. Повітря розриває грім виходу боєприпаса. У вухах дзвенить, навіть якщо стояв за десяток метрів від міномета. Наступна команда: "В укриття!" Потрапити під ворожий вогонь у відповідь ніхто не хоче.

Розмитими дощем земляними сходами скочуємося в бліндаж.

 

– До лопати ґрунт прилипав так, що неможливо було кидати. Як натекло, то багнюку руками вигрібали, – каже 55-річний командир розрахунку на позивний "Гієна". Зосереджено дивиться у смартфон – туди має прийти повідомлення від взводного.

– Якщо влучили, то напише: "Оху...но", – усміхається штаб-сержант.

На годиннику 7:26. Іде третя доба бойового виходу розрахунку мінометної батареї 1-го батальйону 32-ї окремої механізованої бригади. Стоїмо у вузькій посадці під Куп'янськом, до росіян – майже 5 км. Зазвичай хлопці, а це, крім командира, ще навідник і двоє номерів обслуги, чергують по чотири доби, в теплу пору року – по тижню.

У бліндажі під ногами липке місиво, деінде зі стелі крапає. Стіни оббиті плівкою, чути, як за нею шурхотять і пищать миші. Але чотири розкладних солдатських ліжка, буржуйка, газовий балон, збитий із дощок стільчик, непоганий доступ до мережі через старлінк роблять сховок мінометників доволі комфортним.

– Міномет в окопній війні залишається ефективним, бо кидає навісним, а не балістичною траєкторією, як нарізна зброя, – каже "Гієна". Присіли на дальню розкладачку.

Боєць зізнається, що для нього кожен постріл із міномета – як стрибок із парашутом: неповторні емоції, які ще живі в пам'яті колишнього десантника. У військовій кар'єрі, здавалося, поставив крапку ще далекого 1991-го. Але настало 24 лютого 2022 року.

– Сім'ю відправив за кордон і пішов у військкомат, бо не міг дочекатися повістки. Мені вже за 50, і по здоров'ю не проходив, але так там усіх дістав, що мене мобілізували, – розповідає. – У 32-й ОМБр спочатку виконував обов'язки головного сержанта мінометної батареї, проводив співбесіди з новоприбулими. Хлопців із досвідом роботи на мінометі був мізер – доводилося вчити. А ще мене цікавив якісний підбір водіїв, які зможуть вивозити на позиції особовий склад і міни в екстремальних умовах без тремтіння рук.

"Гієна" родом із Нікополя на Дніпропетровщині. Після звільнення з радянської армії заробляв дизайном і збиранням меблів. Останні роки жив у Броварах під Києвом, відкрив продуктову крамничку. Тепер бізнес – на дружині, вона і 19-річна донька-студентка повернулися в Україну. 27-річний син-програміст залишився в Ірландії, через стан здоров'я не підлягає мобілізації. Рідні не зраділи новині про те, що батько пішов у Збройні сили України. Відповів їм: "Краще я тут, ніж кадировці в мене вдома".

– У разі прямого влучання в башту танка 120-міліметрова міна люк проламує, тільки ж то треба так поцілити, бо хіба оптику б'є, – повертаємося в розмові до бойового досвіду героя. – Підбити техніку – велика удача. Міномет не підходить для ураження рухомих цілей. Його основна прелєсть, що здатен стріляти на 360 градусів – можемо тримати кругову оборону. Головне – аби відстань до противника була приблизно 6 кілометрів. Відпрацьовуємо переважно по живій силі. Раз працювали по десанту, що висадився з броньованої машини піхоти. Декого покосили. Під'їжджає друга беха, бачить, що тут прилітає, розвертається – і тікати. Чавить свою піхоту – кишки на гусеницях. Мені здається, своїх вони тоді подавили більше, ніж ми поклали.

Інтересно було, коли ми ганяли ворожу піхоту, а вони, як таргани, встигали розбігатися. А потім усі разом в окоп повскакували, душ 15, і наш крайній "кабак" – прямо туди. Або якось нас відкомандирували під Борову. Командир дружнього бату показує на трансляції з дрона бліндаж на іншому березі. Довкола місячний пейзаж – усе у вирвах від арти. "П...дари там засіли – не можемо вибити. Не дають життя моїм хлопцям", – жаліється. Ми з третьої міни влучили. Четвертою добили. Бо таки міномет іноді краще за гармату. Нам, правда, отвєточка теж прилетіла. Пошкодила міномет.

 

На годиннику 9:21. Схоже, що артилерія російських окупантів промацує посадку й розриви стають ближчими до нашої позиції.

– Сьогодні якось шумно, – мимохідь коментує "Гієна" те, що звуки приходів усе гучніші.

– Учора ж вітер сильний після обіду був, – згадує хтось із хлопців (опади, туман, пориви вітру ускладнюють роботу аеророзвідки й, відповідно, корегування артилерії. – Країна).

9:30. Стіни добряче здригнулися, в очах на мить потемніло. У бліндажі після матюків запала могильна тиша. На обличчях – напруженість очікування наступного вибуху. Але черговий прихід – на відчутній віддалі, й загальне заціпеніння минає. Номер обслуги "Вій" (киянин, 43-річний Юрій. – Країна) встав і, наче танцюючи, обмацує кишені кітеля і штанів – шукає запальничку. Відсунув ковдру, якою завішено вхід, визирнув.

– Сука! Ящики горять! – обертається.

Хапаю під ногами півторачку води, й вилітаємо нагору.

Чорний дим валить зі складених за лічені метри від бліндажа ящиків із боєкомплектом.

Починаємо їх розтягувати й відкривати, шукаємо джерело вогню.

Із розкиданого довкола гілляччя зрозуміло, що ворожу міну прийняло на себе дерево – росло прямо над бліндажем. Дошки ящиків пробив гарячий уламок, від якого почали тліти порохові "ковбаски". Якби вчасно не помітили і зволікали, то могло би спалахнути по-справжньому та вибухнути.

Ящики з БК залишили просто неба, бо, якщо ховати їх під землю, то під час інтенсивної роботи незручно було би слизькими сходами швидко носити 20-кілограмові міни.

– Треба передивитися їх, щоб не залишилося коцнутих тим осколком, – "Гієна" шапкою витирає піт із чола.

Знову ховаємося під землю. За останні місяці на лінії фронту значно збільшилася активність російських дронів-камікадзе.

– У селі нещодавно козу FPV захерячив. Переплутали вночі з нашими хлопцями в білих маскувальних халатах (спілкуємося наприкінці лютого. – Країна).

Питаю, що думає про ухилянтів.

 

– У мене в магазині працює продавчиня. Її син – молодший за мене. Ми не те що дружимо – побухували, в "Танки" грали. Як почалася війна, його дружина в Польщу рвонула. Він каже матері своїй: "Генка завтра в военкомат, и я с ним". Вона: "Он прапорщик бывший, умеет воевать, а ты дома сиди!" Жінці 60 з копійками. Отаке дорослому синові каже, а він слухається. У відпустку приїдеш, по Броварах ідеш – знайомі обіймають-цілують, ну й питають улюблене: "Ну як воно там?" Хоча новини з фронтів ці інтернет-воїни знають краще за мене. Спитаєш, коли вони мобілізуються, – "А на х… воно нам треба?" Рибу в мій магазин двоє експедиторів привозило. А це вже один їздить. Дружина поцікавилася, де другий дівся. Звільнився, бо повістки боїться. На пивзаводі "Оболонь" та сама проблема – водіїв немає. Вакансія відкрита – телефонують. Якщо чують, що нема броні, то відмовляються від роботи. Отакий мужик пішов – готовий пожертвувати благополуччям сім'ї, сидіти переляканим, без грошей. Хоча, звичайно, зароблені тут гривні нелегко даються. У війську часто зустрічаю хлопців, які на гражданці зароб­ляли більше, ніж ті 120 тисяч. У Куп'янську купити можна все, що хочеш. Але ціну як загилять. Сюди приїздять торгаші – наживатися на військових. Так би узяв за шкібарки – і в окоп: "На й ти зароби стільки!" Бійці економічного фронту, – посміхається.

14:36. Розмову перериває крик півня. Так смартфон командира сигналізує, що на вотсап прийшло повідомлення від взводного.

– Ярік, одну вогонь по крайніх координатах, – дублює Геннадій команду навіднику "Туману". Це позивний 31-річного Ярослава з Обухова. У 2016–2017 роках він на Донбасі воював мінометником у 128-й гірсько-штурмовій бригаді.

Розповідаю йому, що кілька тижнів тому їхня батарея врятувала бійця моєї мехроти. У лісі під Синьківкою той потрапив у полон, росіяни хотіли розстріляти, але це помітили наші дронщики – швидко скинули координати, й мінометники відкрили вогонь по скупченню ворожої піхоти. Скориставшись панікою орків, побратим, "Балу", втік. Поранений, але дістався своїх.

– Ніколи потім не дивлюся відео своєї роботи, – каже "Туман".

– Головне – знати, що допоміг пацанам, а деталі – то вже таке. От зараз кинули "кабанчика" й чекаємо, що "пташка" скаже.

14:48. Команди про роботу по нових орієнтирах починають сипатися одна за одною.

На телефоні висвічуються повідомлення: "Вогонь", "Повторити", "Отлічно", "Поки в укриття", "Залишатися на цих установках".

15:03. У бліндажі знову телефонне кукурікання.

І меседжі: "Три крайніх у ціль", "Два педіки – трьохсоті. Вітаю", "Приціл плюс 2, поки стоп вогонь", "Що там по БК у залишку?", "Ще бігають, треба до…бошити".

15:57

– Наче в якогось командира влучили, потім іще по живій силі відпрацювали. Кажуть, що вдало – душ десять поклали. Командир сказав: "Ще додатково скид на них із дрона зробив. Так і треба окупантам, які прийшли на нашу землю", – підсумовує "Туман".

– День почався з праці, але вранці зробили лише два постріли, потім – довга перерва, справжня робота – вже після обіду. Біля перехрестя, де кацапи постійно дорогу перебігають, самі бачили, як вгатили 16 мін.

 

Найкращі міни – це американські. Бесподобні – кожна друга чітко в ціль. Але небагато з такими працювали. Залежить від поставок. Буває, стріляємо мінами ще радянського зразка ОФ 843Б.

Від міномета важко втекти, тому, щоб вижити, треба уважно слухати виходи чи свист міни. На правильне рішення для порятунку – приблизно 30 секунд. Якщо немає окопу, то треба впасти в якусь яму – це зменшить імовірність поранення. Після прильоту лежіть хоча б 2 хвилини. Дочекайтеся, коли впадуть усі уламки, та прислухайтеся – бо один постріл рідко буває. У мить розриву навряд почуєте другий вихід.

Не ховайтеся біля дерев і стовпів – імовірний рикошет. У нас був випадок, що випустили з десяток мін по одному москалю – жоден уламок не дістав, але дерево його геп – і привалило.

Сутеніє. У темряві мінометники відкривають вогонь лише в разі потреби – полум'я від пострілу легко де­маскує позицію.

Чекаємо на бронетранспортер М113, який має підвезти бензин для генератора. Харчів, питної води й боєкомплекту поки що достатньо для ще однієї доби бойового чергування.

×