Впервые в истории страны могут выбирать: быть им бедными или процветающими

Две модели

Однією з найсуперечливіших тез лібералізму нині є те, що вперше в історії людства країни можуть вибирати: бути їм бідними чи процвітаючими. Ніколи раніше це не було можливим, бо процвітання завжди залежало від кількості ресурсів, які мала в своєму розпорядженні держава, від її географічного положення і військової потужності. Але в сучасному глобалізованому світі добре відомо, яка політика створює робочі місця і економічно зміцнює країну, а яка її збіднює і руйнує. Протилежні випадки Венесуели і Німеччини могли би служити нам взірцем.

Приклад Венесуели відомий в усьому світі. То була одна з найбагатших країн планети, бо, кажучи коротко, йдеться про величезний резервуар нафти та інших корисних копалин, яка ще недавно приваблювала колосальну кількість іммігрантів, для яких було вдосталь роботи, країна йшла вперед велетенськими кроками – попри корупцію і зловживання владою її керівництвом, що дозволило команданте Чавесу з його "соціалізмом ХХІ сторіччя" захопити владу на виборах, які, ймовірно, були вільними. Звісно, ніколи більше вони такими не були. Нині Венесуела вмирає з голоду, погрузла в корупції, і щонайменше п'ять мільйонів венесуельців втекли з країни – пішки, з дітьми і клунками, – аби вижити. Очевидним є те, що соціалізм (минулого чи сьогодення) гарантує не процвітання, а бідність – в короткій чи тривалій перспективі. Через це Росія і Китай перестали бути соціалістичними і практикують радше кумівський капіталізм, з великим полем в економічному житті для приватного підприємництва і конкуренції, але зі суворою жорсткістю у політичній сфері, де стара авторитарна система залишається майже нерушеною.

Нині Венесуела вмирає з голоду, погрузла в корупції, і щонайменше п'ять мільйонів венесуельців втекли з країни – пішки, з дітьми і клунками, – аби вижити

Натомість Німеччина є країною, яка процвітає щодня і в усіх сенсах. Нещодавно я вдруге за пів року там побував і знову був вражений видовищем колишньої Східної Німеччини у повному буянні, де відроджуються старі палаци і повсюди споруджуються хмарочоси, де ніхто, схоже, не вмирає з голоду, де демократія працює на всіх рівнях і де більшість громадян, здається, задоволена своєю долею. Коаліційний уряд, який і далі очолює Ангела Меркель, попри розходження і чвари в його лоні, виглядає тривким, і майбутні вибори не мали би порушити – в цілому і попри коронавірус, який, схоже, є під повним контролем, – цей період стабільності і прогресу, який переживає країна.

Що зробила Німеччина для того, щоб бути такою, якою вона є? Вона обрала шлях процвітання, тобто заохочувала приватне підприємництво, конкуренцію і ощадливість, інтегрувала свою економіку у світові ринки, і економічний розвиток, який вона переживає довгі роки, дозволив їй бути достатньо незалежною – і, звісно, найбагатшою країною Європейської Унії, – попри те, що в питаннях енергетики вона все ще залежить від Росії, з якою її зв'язує угода, що викликає занепокоєння. Однак у тому, що стосується її європеїзму, її політики імміграції і дотримання законів, її нема за що критикувати, а можна тільки взорувати.

Аби модель прогресу функціонувала, потрібно покінчити з корупцією чи звести її до мінімуму, а це для багатьох держав є попросту неможливим

Чи легко наслідувати німецьку модель? Ні, нелегко, і тому багато країн, які б хотіли бути процвітаючими, не можуть йти її слідами. У чому проблема? В основному в корупції. Без сумніву, це випадок Південної Америки. Корупція настільки глибоко вкорінена в її урядах, їхні міністри і чиновники крадуть так багато і така практика є настільки поширеною у майже всіх державах, що абсолютно неможливо запровадити ринкову економіку, яка би справді працювала і в її лоні існувала б серйозна і чесна конкуренція. Для того, аби модель прогресу функціонувала, потрібно покінчити з корупцією чи звести її до мінімуму, а це для багатьох держав є попросту неможливим. Ті, хто зумів це зробити, – наприклад, Гонконг до того, як знову став частиною Китаю, чи Сінгапур, Південна Корея і Тайвань, – здійснили неймовірний поступ і покінчили з голодом і безробіттям. У них почала працювати демократія (у випадку Сінгапуру більш обмежена).

З іншого боку, перетворення захопленої корупцією економіки, де міністри, військові очільники і прості чиновники набивають кишені в незаконний спосіб, зовсім нелегке. Потрібні постійна підтримка народу і преси, судова влада, що діє відповідно з законами, і переконані та відважні урядовці, які віритимуть у цю модель і впроваджуватимуть її у практику без вагань та остраху. І перш за все – громадськість, яка віритиме у неї і підтримуватиме її. Не все розвивається в економічному полі. Навпаки: процвітаючої економіки не досить, аби за помахом чарівної палички створити суспільство, в якому більшість громадян почуватиметься зручно. Водночас потрібна справжня рівність можливостей, яку може дати тільки державна освіта дуже високого рівня, яка забезпечуватиме у кожному поколінні однакову стартову позицію. Так було у Франції задовго до того, як стало реальністю деінде, так було – на ваш подив – і в Аргентині ще з минулого сторіччя, коли освітня модель, створена на берегах Ріо-де-ла-Плата спадкоємцями Сарм'єнто, викликала захват у всьому світі.

Процвітаючої економіки не досить, аби за помахом чарівної палички створити суспільство, в якому більшість громадян почуватиметься зручно

Цікавим є те, що, попри очевидне, нападки на те, що представляє ця успішна модель, є щодня інтенсивнішими і походять передусім з країн, які намагалися її впровадити, та не зуміли через безліч причин, зокрема – через популістський і демагогічний політичний сектор, який ставить під сумнів ту систему через буцімто моральні причини. При цьому найбільша перешкода для того, щоб країни наслідували модель, яка приносить поступ, є семантичною: це проблема слів. Прийняти "капіталізм", основну обов'язкову умову, є попросту неможливо для більшості країн, бо лівиця загалом і комуністична лівиця (тепер незначна) зокрема зуміли створити довкола цього слова – капіталізм – відчуття несправедливості і нерівності, шахрайства та егоїзму, яке робить його гидким чи радше асоціює його з комплексом меншовартості, який заважає тим, хто потай в нього вірить, вимовляти і ще менше пропагувати його. Часто таким є випадок самих підприємців, які соромляться того, ким вони є і що представляють.

Звідси один з найбільших парадоксів нашого часу: система, яка принесла модерність, процвітання і передусім свободу найрозвинутішим країнам світу, часто є словом-табу, і жоден політичний лідер, який себе поважає, не наважився би у третьому світі пропагувати "капіталістичну" (прокляте слово) формулу своїм виборцям, бо, найімовірніше, їх у нього було би дуже мало. Лівиця добилася цього розумового замішання, яке нині перешкоджає – і передусім в країнах, що розвиваються, – скористатися з цієї надзвичайної можливості витягти з убогості та економічної відсталості десятки, або й сотні, країн на землі, які, паралізовані позірним соціалізмом, який урешті приніс би рівність, солідарність і добрі прибутки своїм громадянам, щораз більше погрузають, як Венесуела, в корупції і нужді.

Можливість вибирати між бідністю і багатством завжди там є – в теорії. Та на практиці соціалізм і далі бере гору над капіталізмом, принаймні на папері і в промовах. Йому до цього байдуже, бо в нього є відчуття – упевненість, – що майбутнє належить йому. Інші вдовольняються – продовжуючи тим часом убожіти – не тим, що досягають прогресу, а перемогою одного слова.

Оригінал

Зреферувала для видання "Збруч" Галина Грабовська

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі