Сусіди

У нас цього літа на відкритій веранді шершні змостили собі гніздо. Воно — якраз над вхідними дверима, отже, наші з шершнями шляхи перетиналися десятки разів на день. І це не створювало ніяких клопотів ні для кого — ні для них, ні для нас. Це були якісь дивовижні шершні — вони немов знали, де чий життєвий простір і не порушували нашого, й знали, що ми не порушуватимемо їхнього. Вечорами, пізно, вже по темному, я курив на веранді, й дим од цигарки підіймався до їхнього гнізда. Шершні-охоронці чули той дим, тихо гуділи, однак, мене не займали. Може, й гуділи не для мене, а для своїх. Мовляв, спіть, хлопці, не бійтесь, то дядько курить.

Перші шершні оселилися тут, коли ми ще тільки поставили цю хату. Вони, мабуть, думали, що вся хата — їхня, а ми в ній чужі. Отож, залітали в усі закутки, й не по одному, а багато, й не давали нікому проходу. Не раз ми були покусані, й їх чимало загинуло в тому протистоянні.

Одначе, кожного наступного літа кожне нове покоління шершнів ставало все толерантнішим, так, наче їхні батьки й діди заповідали їм жити з нами по-доброму.

А оці от, цьоголітні — вже зовсім свої, як ото горобенята під стріхою.

Недавно вони зсередини замурували вхід до свого гнізда й затихли — на зиму. Щоправда, не всі. Інколи з'являються ті, хто десь загулявся й тепер не може потрапити додому. Вони не літають, а ходять пішки, втомлені й очманілі, такі собі смугасті матроси, що шукають причал, біля якого стояв їхній корабель.

Вони йдуть нам на руки й не бояться, що ми щось погане з ними зробимо. Мабуть, знають, що що більше в нашому світі стало смертей, тим чутливіші стали ми до всякого живого життя, нехай і отакого малесенького.