Скельце окулярів

Недавно трапилась пригода, зовсім маленька й коротка, а от досі не забувається, вертається в пам'яті.

А сталося воно ось як. Бачу — йдуть назустріч двоє. Один вищий, другий нижчий. Першого я впізнав одразу, здалеку, а другого — ні. Бо коли русяві стають сивими, їх важче впізнати, ніж чорнявих. А все одно я здогадався, хто це, бо вони й колись отак ходили удвох (або у нас ще казали "вдвоїх"), тільки це було давно, за наших шкільних часів. Оцього, нижчого, я востаннє бачив літ двадцять п'ять тому. А легко згадав і вимовив його ім'я, й ми обнялися. Це, можливо, й був початок пригоди, бо ми ніколи не обіймалися. Вийшло якось невміло — тицьнулися окулярами один об одного зі скляним звуком, як ото два гранчасті полустаканчики. І якось усе враз зійшлося в тому цоканні, наче нагадування про дешеве (руб-чотири разом з пляшкою) яготинське яблучне вино, що звалося "йохва" — колишня забава старшокласників і трактористів, і воно таки пахло яблуками.

Отже, ми тицьнулися вилицями одне об одного, й при цьому з його окулярів випало скельце. Він зігнув коліна й шукав те скельце в траві. Я теж зігнув коліна, і тепер, на скількись там секунд, ми стали на зріст малі — такі, як тоді, коли недовго сиділи за однією партою, здається, в другому класі. Тільки одне це й зближувало нас якось по-особливому все життя, хоча ми ніколи не були приятелями, мало говорили між собою й навіть не співали разом, бо він умів, а я ні. Це була не дружба, а немовби згадка про її можливість. У таких випадках всього ждеш — тільки не того, що цей хлопець коли-небудь стоятиме в траві на колінах і шукатиме скельце від окулярів, а ти дивитимешся на нього із зворушеною радістю впізнавання.