До і після

Як доживеш до того віку, коли твоїх батька й матері, дядьків і тіток давно немає на світі, то в уяві балакаєш з ними — може, частіше, аніж зі своїми дітьми. Бо з тими, давнішими людьми у тебе більше спільних тем, спільного смислу слів і словосполучень.

Втім, існували особливі словесні формули, суть яких пережили тільки вони.

Поміж таких словосполучень — "це було до війни" або "після війни". Це нас заворожувало, і змалку, й пізніше, бо перед тією війною наші батьки всі були чи не втричі молодші за нас нинішніх, а нас і зовсім не було, й ніхто не знав, чи будемо.

Ця пара фраз — бездонна, бо все, що сталося між "до" і "після", вміщалося там мовчки, без слів. Батьки уривчасто й нечасто згадували вголос цю прірву відчаю: окупація, фронт, відступ, ганьба й безсилля, голод, аусвайси, облави й остарбайтерство, полон. А далі табори — німецькі, уральські, колимські, звідки — вже "після війни" — вони поверталися додому. Поверталися іноді довше, аніж тривала сама ота довга війна.

І ось тепер, коли в уяві балакаєш з ними, ловиш себе на чудному наївному бажанні: не проговоритися про те, що у нас робиться зараз. І про те, що фраза "до війни" у нас вже не та, не колишня, не їхня, а своя — наша і наших дітей, своїх онуків, яких вони ще встигли подержати на руках. То нащо ж нашим батькам знати про це — у тому спокійному світі, де вони тепер є.

І нащо їм знати, що свою фразу "після війни" нам ще рано вимовляти в минулому часі.

Хай краще не знають.

Хоча, мабуть, вони вже про все здогадалися — бо на їхньому тихому світі побільшало молодих хлопців, які прийшли звідси.