Років за 10 до смерті мати загорілася ідеєю — зробити сімейний альбом. Починаючи зі старих пожовклих фото з їхніми загадковими історіями аж до наших днів.

— Усе в житті гармонізоване, — казала. — Зараз мені це стало цікаво.

Першою в альбомі з'явилася фотографія 1904 року. Знялася вся дідова сім'я. Прадід із чорною бородою, прабаба й семеро синів — від найменшого, тоді 3-річного мого діда Пилипа, до найстаршого — усміхненого 22-річного Григорія. А біля нього — чорнява молодиця.

— Це жінка Гриші — Єля, — розповідала мати. — 1919-го вони з 7-річним сином перебиралися до Катеринослава. Війна, розруха. Вийшли з поїзда. А тут якраз прибув зустрічний. Ринув натовп. І більше вони сина не бачили. Чи дитя застрибнуло не в той потяг, чи його вкрали — невідомо.

Ця розповідь вразила мене. Загубити дитину й усе життя картати себе за це — що може бути гірше.

А віднедавна я маю іншу історію. Колега Віталій усиновив двох дітей — хлопчика й дівчинку.

— Малому 10 років. Ходить за мною, як тінь. Віддав йому старі вудки. Він їх перебрав, начепив нові гачки, — розповідає за рік, сидячи на дивані в моїй квартирі.

Напередодні всиновлення Віталій захворів. Почав худнути. Але від задуму не відмовився. Коли треба було їхати по дітей, сталося несподіване.

— Забіг і не повірив очам. Жінку щось скрутило так, що не могла й кроку ступити. Знайомий лікар радив: "Відмовся від поїздки, займися нею. Треба рятувати". Але помаленьку довів Наталю до машини. Доки доїхали до Черкас, її попустило. Забрали діток. Ще за кілька днів я зайшов до аптеки. Моїх ліків не було. Дали інші на пробу й вони помогли. Набрав 6 кілограмів — ляскає себе по пузу й сміється.

Я несподівано помічаю, що його усмішка схожа на Григорієву, зі старого сімейного альбому. Так, усе в житті має бути гармонізоване.

×