Водій

— Коронавірус ще ніхто не скасував, — дружина налаштована категорично. — Якщо вже хочеш їхати до Тального, то не поїздом, а "Блаблакаром".

Водій виявився знайомим. Здається, з Андрієм вчилися в одній школі. Теревенимо всю дорогу. За Звенигородкою замовкаємо і слухаємо радіо. Там передають, що з поліцейського відділку в Кагарлику на Київщині, де днями зґвалтували жінку, звільнили 10 працівників.

Згадую, як єдиний раз у житті потрапив у міліцію. Було це в травні 1990-го. На проукраїнському мітингу в Черкасах до мене вчепився гопник. Йому не сподобався жовто-блакитний значок на моєму светрі. Бійку, що мала вибухнути, припинив міліціонер. Він завів нас у відділок.

Там гопник освоївся. Разом із капітаном проводили зі мною виховну бесіду.

— Як ти, сволото, можеш хотіти розвалу Союзу? — допитувалися. До кімнати заходили інші міліціонери й, дивлячись на мене, скрушно хитали головами. Відпустили аж під вечір.

Водій перебиває мої спогади.

— Якось я ішов на базар. Біля поліції зустрів знайомого лейтенанта. "Андрюха, виручай, — просить. — Спіймали придурка, який зґвалтував стару бабу. Зараз робитимемо очну ставку. Треба двох підставних. Один буде з наших, а другий — ти".

Шофер закурює.

— Я погодився. Завели, посадили, запустили бабу. Ну, кажуть, хто на вас нападав? Баба впевнено підійшла до мене й тицьнула пальцем.

— Це він! — кричить.

— Точно? — не вірять полісмени.

— Не сумнівайтеся! Я його ніколи не забуду!

Водій усміхається.

— Це зараз мені смішно, а тоді думав, що збожеволію. Поліцейські на мене дивляться підозріло, баба верещить. Уже й не пам'ятаю, як випустили. Я забувся про базар і про все на світі.

На кругу біля автостанції Тального він акуратно проїжджає повз пост патрульних.

— Поліція в нас хороша, але краще з ними справи не мати, — каже.

Я киваю головою. Прошу зупинити біля магазину "Зелений світ". Розраховуюся й решту дороги проходжу пішки.