Увечері на автовокзалі в ­Тальному людно. Ми з дружиною і донькою поспішаємо в Черкаси. Гроші в мене. У правій кишені – 120 гривень на проїзд за трьох. У лівій – 50 заниканих від жінки. Під'їжджає синій "Еталон".

– У мене шість вільних місць, – каже водій.

Охочих удвічі більше. Комусь доведеться стояти. Водій "накручує" ситуацію.

– Нікуди не виходьте, – звертається до пасажирів автобуса. – Доки ходитимете, ваші місця займуть.

Я несу сумки в багажник. Жінка з донькою шмигають усередину. ­Скориставшись моментом, пере­кладаю гроші в одну кишеню. Коли заходжу, рідні гукають мене з гальорки. "На диванчику" три вільні місця на нас трьох. Приходить водій, збирає гроші. Я віддаю купюри з правої кишені й полегшено зітхаю. Перед від'їздом у двері протискується бритоголовий чоловік років 30.

– От біда, моє місце зайняли, – дивиться на мене.

Спершу я хочу поступитися, а потім злюся: "Водій тебе попереджав, роззяво", – думаю. Не подобається, що чоловік бритоголовий. "­Нормальній людині не шкода було б поступитися, а тобі – нізащо".

От біда, моє місце зайняли

Так і їдемо. Я сиджу, а він стоїть у проході між сумками.

Ближче до Звенигородки згадую про заховані від дружини 50 гривень. Починаю нишпорити по кишенях. Нема. Шукаю в жінчиній ­сумці. Нема. У відчаї розповідаю про свою біду.

– Все таємне стає явне, – резюмує дружина.

"Я здуру віддав свої 50 гривень ­водієві, – здогадуюся. – Це Бог покарав за те, що зайняв чуже місце". Даю обітницю поступитися, якщо поверну гроші. У Звенигородці водій одразу "згадує" про зайві півсотні й повертає. Я прошу бритоголового сісти.

– Ми худенькі, тут усім вистачить, – він мило усміхається.

На трьох сидіннях умощуємося вчотирьох. Усю дорогу мене мучить запитання: невже, щоб стати людиною, мені теж треба поголити ­голову?

50 гривень повинно вистачити.

×