— Я домовився, — каже влітку 2001-го сусід Володя. — Женька будує дачі під Варшавою. Бере мене на два місяці.

Мені заздрісно. За два роки до цього ми разом рік працювали в Польщі. І ось він їде, а я залишаюся. Дзвоню до Жені.

— Юрко, роботи немає, а людей багато.

Вирішую їхати в Польщу навгад.

"У Варшаві накуплю газет і дзвонитиму. Хтось та погодиться взяти", — думаю.

До Львова добираємося разом. Далі сідаю в поїзд до Варшави. Там починаю мордувати роботодавців.

Видзвонюю три картки, а роботу не знаходжу. Ночую на вокзалі. Занепадаю духом. Зранку знову стандартні відмови. В обід остаточно втрачаю надію. Їду на автостанцію. Купую квиток до Львова. Бачу, старий ЛАЗ вирулює на вокзал. Останньої миті йду до телефонної будки й дзвоню Жені.

— Як приїде Володька, скажи, що я повертаюся в Тальне, — прошу.

— Їдь до мене. З'явилася робота. Але складно добиратися.

Женя довго розповідає, як ­їхати в напрямку Стальової Волі, де виходити і пересідати.

Розмова переривається, у ­слухавці пікає. "Karteczka

zuz.y­ta" — пише.

Вискакую з будки й біжу купувати нову.

— Пан украінєц? — запитує на виході лисий дядько. — Мій син гостро потребує робітника. Треба цементувати доріжки, сторожувати. Жити за 50 кілометрів від Варшави. Зараз я тебе довезу, — пропонує.

Вагаюся. Поляк дивиться благально. Вирішую їхати з ним.

Дорогою весело розмовляємо. Пан хвалить мою польську. Я тішуся. Раптом телефонує його син — вже має робітника.

Лисий висаджує мене з машини просто посеред поля. Тицяє в руки 20 злотих.

— Доїдеш до Варшави, — говорить.

Бреду, як у тумані. Кляну себе, що відразу не поїхав до своїх.

"І де їх тепер шукати?" — думаю.

Доходжу до найближчого перехрестя й чекаю автобуса. За хвилину туди велосипедом приїжджає Женька. Від здивування втрачаю дар мови.

— Ти перший, хто добрався самостійно, — каже. — Решта блукали, і я за ними таксі відправляв.

×