Я ніколи не знав Марію Пилипенко з Мошурова поблизу Тального. А коли став редактором районної газети, Марію Титівну підвіз машиною її син.
— Юра, твій дід був моїм улюбленим учителем. Твої тітки — моїми подругами. Це було в 1930 роках. Коли мого тата арештували, я понесла передачу й зустріла твого діда на вулиці Тального. В його очах були сльози. Але при зустрічі він весь час крутив головою. Оглядався, чи, бува, ніхто нас не бачить.
Я сідаю в машину, а Марія Титівна продовжує:
— Мій дід Югон Лежух мав пару коней, дві корови, кілька свиней. Часом спав на возі, щоби до сходу сонця виїхати в поле. 1932-го закопав у лісі три мішки пшениці. З неї баба пекла мені коржі. Вони були глевкі й на ножі лишалося тісто. Саме нагодилися активісти. Баба мене — на піч, а ножа — під мене. Я злякалася, почала кричати. "Чого вона кричить?" — питають. — "А в неї тиф".
Активісти розбили жорна і ступу. Діда забрали до сільради й били. Потім повезли в район і там били. Після того тільки й пожив три дні.
Другий дід Хома Паламаренко був пасічник. У жовтні 1932‑го продав мед і купив на базарі хліба й ковбаси. Дістає хлібину, ріже, а вона лише зверху тістом помазана, а всередині — коноплі. Взявся дід за ковбасу, а звідти ніготь людський виглядає. Відтоді скільки жив, ковбаси не їв.
Батько Тит Лежух вступив до колгоспу одразу. Через те, що був "хазяйським сином", його обрали головою. 11 лютого 1938 року була п'ятниця. Ми збиралися спати, коли почули, як під'їхала машина. "А це вже по мою душу", — сказав тато. Зайшли двоє міліціонерів. Я розридалася — батька любила до нестями. Тільки-но машина від'їхала, я за нею. Догнала аж біля ставка. Хотіла до тата заговорити, але почула людські голоси — активісти поверталися з черговим арештантом. Батько так і не взнав, що я була біля нього.
За годину я повертаюся до редакції. Автомобіль довго заводиться й стоїть ще кілька хвилин. Кортить оглянутися, але я стримуюся.
2 
1
Комментарии