У часи карантину ліфтом намагаюся не користуватися, боюся. Деруся на шостий поверх пішки. Винюхую всі запахи. На першому ще можна терпіти. На другому хтось тушкує картоплю, на третьому — варять борщ. На четвертому, схоже, смажать шашлики. На п'ятому печуть чи то пиріжки, чи вже паски. Ввалююся в квартиру з таким звірячим обличчям, що пес Мажор про всяк випадок ховається під диван. Біжу до холодильника і їм перше, що потрапляє під руку.

Хвилин за 10 опановую себе. Телефоную Василю в Кам'янку. Це місто — епіцентр коронавірусу на Черкащині. Три дні тому там виявили 28 хворих.

Голос Василя дрижить.

— Юрко, коронавірус підтвердили в моїх друзів-лікарів. Саме до них з'явився перший хворий. А я вчора з ними зустрічався. Того ж дня моя жінка робила недужому кардіограму. І зараз у неї болить горло.

Втішаю товариша, як можу.

— Дасть Бог, усе минеться.

Василь стогне в трубку.

— Тут така хвороба насувається, а я зі шлунком мучуся. Вчора весь вечір в туалеті просидів. Найшло час учепитися!

Наступного дня голос у товариша бадьорий. На запитання про здоров'я відповідає менторським тоном.

— Як ти знаєш, коронавірус б'є у найслабше місце, — робить драматичну паузу. — А найслабше місце в мене — город. Тому я весь учорашній день простирчав на городі, й чорт мене не візьме!

Василь переповідає подробиці.

— Моя жінка здала аналізи на коронавірус і результат — негативний. Той дядько, який захворів перший, — лежить у Черкасах і проситься додому. Температури в нього немає.

Раптом переривається й запитує.

— А в тебе срачки не було?

У мене холоне все всередині

— Трохи було вчора, — кажу. — Але я грішу на несвіжий кефір.

— Ні, — рубає Василь. — Це був коронавірус у легкій формі. Як у мене. Тепер можеш нічого не боятися.

Увечері переказую розмову жінці. Надя зараз у Тальному. Викладаю все, крім історії про діарею. Не хочу її засмучувати. Бо на словах поспівчуває, а в душі — заздритиме.

×