Дід Гуню

Дід Юхим Нечипорук у молодості наймитував у гарних господарів. Потім оженився на багатій нареченій. Тепер уже мусив наймитувати все життя.

Єдиною його розрадою були коні. Здавалося, без коня дід і до туалету не ходив. У Тальному на Черкащині Юхима ніхто не кликав по імені. Ім'я заміняла кличка — "дід Гуню".

Досі бачу картину — спереду човгає дід, а ззаду ступає кінь.

— Куди це ви, діду, йдете? — запитували хлопчаки.

Юхим відповідав із французьким прононсом:

— Та ось коня гуню!

За радянської влади Нечипорук працював конюхом у школі. Політикою не цікавився зовсім. Але одного разу кінь ледь не підвів його під монастир.

На початку 1970-х директорка школи, в якій працювала моя мати, вирішила вислужитися перед районним начальством. У шкільний садок привезли пам'ятник Леніну. Положили на траву, щоб уранці встановити на постамент. Якийсь дідько погнав у садок діда Гуню з конем. Юхим побачив, що з трави стирчить ленінська рука. Ув'язав коня до бетонного пальця вождя, а сам закуняв на стільчику поруч.

Картину "Ленін — пастух" із вікна побачила директорка. Наступного дня скликала відкриті партійні збори. Байдуже, що дід Юхим комуністом ніколи не був. Викликали винуватця.

— Це була політична провокація! — волала директорка. У своїй промові вона згадала, що в молодості дід був підкуркульником.

Зрештою Юхимові Нечипоруку вліпили сувору догану, яку записали до трудової книжки. Додому Гуню летів немов на крилах. Щаслива усмішка не сходила з його обличчя. Біля центральних майстерень він зустрів мого діда.

— З доганою можна жити, — прошептав на вухо. — А 1929 року після таких зборів у мене коня відібрали.