Садіння картоплі нагадує багатосерійну епопею. Спочатку треба вибрати погожий день. Скільки себе пам'ятаю, по приїзді обов'язково починається дощ.

Зазвичай не виходить приїхати в когось із двох копачів: або я не можу, або Микола — Надійчиної сестри чоловік. Зрештою, всі в зборі. Спочатку п'ємо каву — відтягуємо момент початку. Потім сваримося. Ми з Миколою наполягаємо, що треба садити п'ять вуличок. Дівчата стоять на своєму — шість і тільки шість. Ну, щоби тестя не засмутити.

— Ти ж розумієш, він пережив два голодомори, — каже Оля.

В обід вже після останньої викопаної ямки Надійка починає розмову.

— Може, посадимо ще й сьому вуличку? Пам'ятаєш, торік картопля була дорога?

Я збираю лопати, відра й мішки й мовчки йду з городу.

Наступної неділі котрась із дівчат тихцем досаджує сьому.

— Ну, бо ви так мало посадили!

Якщо "злочин" вчасно виявити, їх можна налякати. Сказати, що не виноситимемо з льоху на гній три десятки відер гнилої бараболі. Це на певний час діє.

Якогось разу ми з Надійкою садили вдвох. Звідки не візьмися, повалив густий лапатий сніг.

— Досадимо, скільки там залишилося! — дружина була невблаганна.

Я дивувався, звідки в неї така твердість. А потім вона зізналася.

— Років 20 тому колега зі школи віддала мені шість "соток" городу. Казала, що в селі далеко, а тут — під боком. У квітні я його посадила. Ледве закінчила, приїхали сусіди. "Ви посадили наш город. Викопуйте негайно!" Пропонувала їм забрати мій. Казала, що сапатиму обидва — не помогло. Мусила викопувати щойно посаджену бараболю, вибирати, нести на свій город і знову садити. Сльози текли градом. До вечора думала, що помру від утоми.

Я не знаходжу слів. Якби таке ­сталося зі мною, я в житті не глянув би на ту картоплю. І не їв би. А Надя досі не ­кається.

×