Віртуал

Восени 1995 року лідери трьох екс-югославських республік зібралися в Дейтоні, штат Огайо, аби припинити нарешті війну, що тривала майже чотири роки і коштувала життя тисячам боснійців. Американський дипломат Річард Голбрук, який був головним посередником на тих переговорах, просив Кеті Мартон, свою дружину, провадити якомога більше неформальних розмов з екс-югославськими політиками та військовиками.

"Спонукай їх оповідати про особисті мрії, про дітей, про онуків", — згадує пані Мартон слова чоловіка. І зізнається, що нічого з тих її спроб не вийшло: "Ті люди були просто нездатні ані думати, ані говорити про щось інше, окрім війни, влади і територій".

У цьому світі нескладно віддати наказ "Беркуту" пролити скількись-там літрів крові

Моє враження від політиків, із якими я спілкувався, — подібне. Більшість із них абсолютно нездатна поговорити про якусь прочитану книжку, побачений фільм. Чи просто про щось особисте, не зв'язане з викриттям супротивників, плетінням інтриг і спогадами — хто кого і на скільки кинув. Вони живуть у віртуальному світі, де кумедні фігурки — "свої" і "чужі" — бігають по екрану. Треба, як у ком'ютерній грі, подолати стільки-то перешкод і зібрати стільки-то бонусів, накопичуючи додаткові "життя".

У цьому світі нескладно віддати наказ віртуальному "Беркуту" відлупцювати віртуальних протестувальників, розтрощити скількись-там віртуальних носів і пролити скількись-там віртуальних літрів крові. Адже отримані бонуси виглядають такими реальними: хапонути ще одне Межигір'я, поцупити ще півтора державних бюджети, зробити ще одного Сашу або Сірожу мільярдером.

От тільки накопичені віртуальні "життя" так і залишаться на екрані комп'ютера. Про що наші політики, звісно, колись довідаються. Як і про те, що пролита ними кров, навпаки, не була віртуальною.