Аслі написала розпачливого листа з Туреччини, де місцевий режим узявся за чергову зачистку опозиціонерів — з арештами активістів, погромами незалежних видань і принагідним побиттям найупертіших.
Ми познайомилися з нею чотири роки тому у Відні, де ділили впродовж двох місяців комуналку, люб'язно надану нам австрійським Культур-Контактом. Аслі якраз вийшла з в'язниці, де їй шили статтю "тероризм" за підтримку курдів. Вона носила корсет, бо на допитах їй ушкодили кілька хребців. Постійно варила каву, багато палила й ніколи не вимикала на ніч світла. Спершу я подумав, що вона по ночах працює. А з'ясувалося — просто не може без світла спати. Такий ось специфічний тюремний досвід.
Я хотів був зачитати її листа на конференції міжнародних ПЕН-центрів у Братиславі, але мене випередили колеги, оповівши безліч подібних історій з усіх кінців світу. Всі вони були зведені в підсумку до сухого переліку викрадених, ув'язнених, зниклих безвісти, побитих чи вбитих письменників і журналістів, винних лише в незалежному мисленні та несанкціонованому писанні. Моя Аслі, як і мій Донбас, мої кримські татари, загубилися в цьому переліку — на шести сторінках підсумкової резолюції. І на це нема ради. Нашим бандюковичам справді далеко ще до "ополченців" із нігерійського Боко Гарам чи Ісламської держави Сирії та Леванту.
Перетворивши людей на статистику, ми полегшили собі перехід до фуршету, до огляду гобеленів у залі колишнього єпископського палацу та до прогулянки передріздвяною Братиславою, заставленою торговими ятками з сувенірами, солодощами й гарячим вином. Може, ми ще наткнемося мимохіть у котрійсь вітрині на різдвяну шопку з царем Іродом, проте й цей епізод навряд чи затримається надовго у нашій пам'яті.
Комментарии