Співчуття

Недавно я переглянув ще раз класичний фільм Серджіо Леоне "Якось в Америці" 1984 року і звернув увагу на речі, які чверть століття тому не впадали в очі. Сьогоднішня Україна — це, до певної міри, Америка 1920-х, — із подібними ґанґстерами, що контролюють політику, профспілковий рух, леґальний і нелеґальний бізнес. От тільки тамтешня мафія інвестувала накрадене й награбоване в себе в Америці. А наша — на Кіпрі aбо в тій же Америці. Aле аж ніяк не в себе.

Кар'єра героїв фільму починається на мангеттенській вулиці, де вони, зграя підлітків, промишляють дрібними крадіжками, шахрайством і здирництвом. Усю здобич хлопці віддають бригадирові — справжньому дорослому ґанґстерові на прізвисько Банксі. Одного дня вони вирішують працювати без нього й нариваються на відплату. Банксі з друзяками-бандюками влаштовує пацанам засідку. Ті втікають, проте куля наздоганяє наймолодшого — 9-літнього Домініка. Він летить сторчголов і вже на землі вибачливо промовляє останні слова: "Я посковзнувся..."

Хлопці, що виживуть, стануть бізнесменами та політиками

Хлопці, що виживуть, стануть згодом поважними бізнесменами та впливовими політиками. Припускаю, що й наші "еліти" починали подібно. Одні відкривали крамниці, де торгували піратськими відеофільмами та паленим алкоголем. Інші — обкладали їх рекетирською даниною, реґулярно відстрілюючи та підпалюючи найнеслухняніших.

Приблизно так я уявляю собі головну різницю між найбільшими нашими політичними "партіями". Різниця, як каже моя дружина, між лайном купкою та ковбаскою.

І все ж щоразу, коли я бачу здоровецького Банксі, який стріляє навздогін малим бандючатам, моє співчуття мимохіть опиняється на боці непутящого Домініка, що шепоче, кривавлячись: "Все пропало...". Тобто — "Я посковзнувся..."