Прорив

Eдінбурґ був першим західним містом, до якого мені пощастило потрапити. Я сказав би навіть — прорватися.

То був п'ятий рік ґорбачовської перестройки. Залізна завіса ще стояла, але вже добряче заржавіла. Ми з приятелем кинулися в одну з віднайдених нами шпарин, роздлубали її і таки шмигнули — охоплені безпричинним реготом у літаку, що здіймався над Шеремєтьєвом.

Офіційно це називалося Міжнародною літньою школою. Ми довідалися про неї випадково — від шотландських колеґ, які гостювали в Києві. І не полінувалися зробити те, чого ніколи в житті не робили. Та й ніхто, либонь, із звичайних совєтських підданих не робив. Ми заповнили аплікації, понаписували листи до ймовірних спонсорів і дочавили таки глевку пізньосовєтську бюрократію, котра вже не наважувалася заїхати нам у пику, проте саботувала оформлення документів як могла.

Квінтесенцією пригод було запитання чиновника з Міносвіти, в якого мій приятель мусив завірити свої виїзні папери. Той довго їх крутив у руках. Позирав то на приятеля, то знову на них і врешті вимовив сакраментальну фразу:

І за що нам, мудакам, таке щастя?

— Ну, так. Але чому саме ви?!

Справді, чому саме ми?! Чому не племінник, не брат, не сват того чиновника?! Не родич міністра?!

Цей колективний табачник, схоже, і досі не може змиритися з тим, що у відкритому світі вже немає монопольної влади над підданими. Над їхніми стажуваннями, стипендіями, думками й текстами.

В Едінбурзі на відкритті школи мій приятель, розчулений добрим вином і сліпучо-зеленим університетським ґазоном, сказав замріяно:

— Миколо, і за що нам, мудакам, таке щастя?

Він мовби підсвідомо ретранслював запитання київського чиновника. І водночас, як я лише тепер розумію, давав на нього непряму, проте бездоганну відповідь.