Мрійники

На вході до театру стояв актор і записував до блокнота мрії глядачів, які проходили на виставу. Не знаю, навіщо. Можливо, для якоїсь нової вистави. Або на замовлення соціологів чи маркетологів. А можливо, це режисер налаштовував таким чином глядачів на відповідну емоцію.

Вистава була про Донбас, про війну, про заручників, про терор і безвихідь. Я чесно зізнався, що не маю взагалі жодних мрій.

Актор не повірив.

— Невже ви не мрієте, — перепитав він, — щоб закінчилася війна, щоб усі повернулися додому, щоб Україна стала нормальною країною?

— Ні, — відповів я. — Це не мрія, це побажання, цілком здійсненне. Воно потребує конкретного плану, конкретних дій, конкретного обрахунку деталей. Тут нема про що мріяти. Є просто проект, який треба реалізовувати.

— Але ж проекти постають із мрій! — рознервувався актор.

— Ні, — сказав я. — Проекти постають із конкретних потреб. А з мрій постає лиш поезія, наукова фантастика та політична утопія.

За інших обставин я пояснив би йому, що слово "мрія" з'явилося в українській мові допіру у ХІХ столітті — з легкої руки Михайла Старицького. І що в старослов'янській мові слово "мечтать" нерозривно пов'язувалося з уявою, маренням, сновидінням, ілюзією, давньогрецькою "фантазією". В інших мовах так само. Для англійців і мрія, і сон — це dream. A споріднене з ним німецьке träumen означає "ошукувати, вводити в оману".

— Даремно ти на того хлопця напався, — сказала дружина, коли ми вже зайшли до театру.

— Я не напався. Просто знаю, що нічого у нас не вийде, поки будемо говорити про Україну в категоріях мрій, а не планів, проектів, ресурсів та правил гри.

— Щось ти розмріявся, — сказала вона, заходячи слідом за мною до абсолютно темного залу, де вже почалася вистава.