Лєнінопад

Колеґа із Харкова прислав мені невеличке відео, на якому задокументовано тріумфальне повалення тамтешнього комуністичного ідола. Між цією подією і поваленням таких самих ідолів по всій Західній Україні минуло 24 роки. Якраз стільки часу потрібно, щоб виросло нове покоління, вільне від міфів і забобонів, що їх ті ідоли уособлюють.

"Тепер можна й померти спокійно", — написав колеґа. Я його розумію. Щось подібне вигукував, пригадую, Адам Міхнік, коли ми у грудні 1989-го почули про повалення Чаушеску — останнього в ланцюжку східноєвропейських диктаторів.

Я не хотів засмучувати харківського приятеля, а все ж мусив нагадати йому, що ми все ще їздимо в Києві вулицею Артьома — попередника сьогоднішнього Безлєра, проминаємо пам'ятник Щорсові — бойовикові тогочасної ДНР, і проходимо вулицею Суворова — кривавого пацифікатора Польщі та іншого "ближнього зарубіжжя". Кожен із тих персонажів куди більше заслуговує смітника, ніж який-небудь шахраюватий Шуфрич чи усім шуфричам шуфрич — Медведчук.

А на додачу я переслав колезі стрічку новин від Асошіейтед прес, де повідомлялося, що у Харкові "націоналісти повалили пам'ятник Лєніну" і що подібні повалення відбуваються по всій Україні "як символічний вияв антиросійських настроїв".

Те, що у Східній Європі 25 років тому сприймалось як вияв антитоталітарних настроїв, у сьогоднішній Україні — всього лише вихлюп войовничої антиросійськості. Те, що у Східній Європі приписувалося респектабельним "демократам", в Україні списується на підозрілих "націоналістів".

Усі ці стереотипи закорінені в західній підсвідомості настільки глибоко, що долати їх буде куди важче, ніж усіх лєнінів разом узятих.

"Отож доведеться тобі ще жити й жити", — відписав я товаришеві.

Сподіваюся, не надто його цим засмутив.