Коли я маю трохи часу між літаками, то полюбляю зайти в business-lounge, тобто зал для пасажирів бізнес-класу. Не тому, що я цим класом літаю, а тому що маю картку "постійного мандрівника", тобто такого, що накручує за рік принаймні 35 тисяч миль.
У бізнес-лондж можна випити кави, переглянути свіжі газети, зайти в інтернет чи просто розслабитись у фотелі із чаркою коньяку. Затишок — головна перевага цих місць, таких собі оаз спокою посеред гамору й метушні міжнародних летовищ.
Часами, щоправда, цей спокій порушують персонажі з мобільниками, котрі щось горлають — здебільшого по-російськи — своїм бізнесовим партнерам. Або ж просто гучно регочуть, чокаються склянками з дармовим віскі й запихають до кишень халявні цукерки.
Розпізнати їх легко за зовнішністю, особливо жінок, котрі вибираються в подорож наче на показ мод — при повному макіяжі й у туфлях на високих підборах.
Учора у Відні я нарвався на цілу компанію таких персонажів — із жінками, дітьми й навіть із кошеням. Вони виповнювали собою весь зал, тобто поводилися так, ніби, крім них, там нікого немає, — горлали й реготали, вмикали попсу (бо як же без неї) і весь час повідомляли комусь по мобільнику, що "здесь так классно".
Вони, схоже, ніколи не чули простого правила, на якому збудовано ту Європу, яку вони тепер нищать своєю присутністю, — не робити ніколи іншим того, чого не бажаєш собі.
Бідолашні австрійці переповзали зі своїми газетами, кавами і леп-топами у протилежний кінець залу — достоту як пасажири вагона, в одному кінці якого з'явився раптом пахучий бомж.
Бідна Європа, подумав я, бідна Україна. Вона теж не знає, куди їй забитися, і ховається, як кошеня, між фотелями, доки веселі російські дітки витягують її за хвоста, аби повернути до звичного "Русского мира".
2 
1
Комментарии
1