Іронія

Мій товариш, живучи у Німеччині, переконаний, що його теперішнім співвітчизникам бракує почуття гумору.

— Ти уявляєш, — розказує він, — якось питає мене електрик, як у помешканні прокласти кабель. Кажу: "Найкоротшим шляхом". І що ти думаєш? Так і проклав — упоперек кімнати!

Я не пов'язую людських рис із національністю, йдеться радше про різні культурні коди. Якось, працюючи в Інституті наук про людину — Institut fur die Wissenschaften vom Menschen, я натрапив десь у мережі на свою біодовідку, де IWM розшифровувався англійською як Institut of Waste Management, дослівно — Інститут управління відходами, цілком реальна в деяких країнах інституція. Це мене так розвеселило, що я переслав гіперлінк колегам із коротким іронічним коментарем: "Ось іще одна моя афіліація!".

Колега, що завідувала інститутським вебсайтом, відразу ж доповнила мій офіційний "профіль" ще й цією "інформацією".

Ну, ви тут працюйте, а я піду трохи поборюся за мир

Товариш вважає, що роки комунізму сприяли почуттю гумору, бо чимало речей можна було передати лише засобами іронії. Пригадую, як у 1980-х мій шеф, досить лояльний совєтський пропагандист, сигналізував іронічну дистанцію щодо своїх незліченних громадських функцій, а заразом і щодо самої системи:

— Ну, ви тут працюйте, — напучував він нас, — а я піду трохи поборюся за мир.

"Боротьба" означала чергове засідання так званого Комітету захисту миру, членом якого він був і з діяльності якого водночас глузував.

— А ти не думаєш, — питаю тепер товариша, — що той електрик просто помстився за дурний жарт? Може, це якраз тобі забракло почуття гумору?

І ловлю себе враз на тому, що те саме могло бути і з моєю колегою з IWM, яка дописала мені на сайті зайву посаду зовсім не через брак почуття гумору, а навпаки — через надмір?