Уночі знайомій львів'янці Катерині стає зле. Хапає серце. Її чоловік Андрій телефонує у швидку допомогу. Просить, щоб приїхали негайно. У родині Катерини багато сердечників. Минає півгодини. Він знову набирає номер.

– Куди, кажете, викликали? – відповідає заспаний голос. – А так, щось таке було. Почекайте. Зараз відправимо машину.

Ще через півгодини у двері стукають. Лікар оглядає Катерину. ­Просить медсестру принести з машини кардіограф. Підключає його до жінки. Але апарат не працює. Лікарі починають збиратися.

– Зараз викличемо іншу машину, – лікар накидає на себе куртку в коридорі. – У них кардіограф має бути справний. То вони вже діагноз точний поставлять. Ну, але ми ж на виклик приїхали. Бензин спалили. Ну, ви розумієте. Не треба пояснювати.

Куди, кажете, викликали? А так, щось таке було

Андрій знаходить у гаманці 50 гривень. Дає лікарю. Той грошей не бере. Поглядом скеровує руку з грошима в кишеню халата.

Цими вихідними прогулююся вулицями Кракова. Тишу розриває звук сирени швидкої допомоги. Вона з'являється з-за рогу будинку. Мчить на шаленій швидкості. Всі інші машини одразу притискаються до узбіччя. ­Зупиняються, допоки повз них проїде "швидка". За 20 хвилин ситуація повторюється, але вже на іншій вулиці. Всього за 4 години прогулянки зустрічаю з десяток "шалених швидких".

– У вас сьогодні серйозних аварій, напевно, багато було, – запитую в Агнєшки. Вона працює на рецепції в хостелі, де я зупинився. – "Швидкі" просто таки літали вулицями.

– Які ще аварії? Та ні, в новинах нічого такого не казали.

– Але ж чому так "швидкі" ганяли?

– Так виклики значить були. На будь-який виклик "швидка" їде з мигалкою і сиреною. Бо хто знає, чи людині в наступну хвилину гірше не стане.

×