У автобусі "Львів – Вроцлав" зайняті всі місця. Більшість пасажирів – чоловіки, які їдуть на заробітки. Біля мене сідає Денис із Львівської області.
– Їду в село біля Вроцлава. Буду меблі тканиною обтягувати на фабриці, – каже. – Платити поляк обіцяє 10 злотих за годину. Якщо працюватиму в дві зміни, зароблю за три місяці на машину. Ще й на ремонт у хаті вистачить. Удома маю дружину з малою дитиною. Просила не їхати, бо важко самій. Але треба заробляти.
Пропоную допомогу з улаштуванням на заводі біля Львова.
– Там друг мого чоловіка більше 12 тисяч гривень зарплати має, – кажу. – Платня офіційна, буде хороша пенсія. Харчуванням забезпечують, транспортом.
Денис сміється. З іншими чоловіками розливає в пластикові стаканчики пляшку горілки.
– Нашим давно не вірю. Кажуть, що платитимуть 10 тисяч, а на руки дають удвічі менше. Інша справа – поляк. Мене хазяїн і житлом забезпечить, і їжею. Йому робітники дуже потрібні. Там усе по-чесному.
На польському кордоні в усіх пасажирів питають про мету поїздки. Мене просять показати бронювання готелю й навіть готівку, аби переконатися, що заїжджаю як туристка. У попутників перевіряють робочу візу й запрошення від працедавців. Прикордонник їм вибірково телефонує й уточнює, чи дійсно чекають у себе українців.
– Прошу пана додому, – у паспорті Дениса поляк ставить штамп про заборону на в'їзд. – Тебе вже ніхто не чекає. Робітника знайшли.
Денис забирає документи й валізи. Йде з автобуса. Спиняється біля мене:
– Дай номер знайомого на заводі. Завтра подзвоню
2 
1
Комментарии
2