Недавно в центрі Львова під лавкою знайшла мобільний телефон. Старенька розкладачка Samsung. Там же валялися українські копійки та польські злоті.
Погортала телефонну книжку, подзвонила за останнім набраним номером – "Макс менеджер". Відповів чоловік. Пояснюю йому ситуацію, кажу: "Нехай власник передзвонить на свій номер, під'їде й забере мобільний". Той обіцяє передати. Залишаю телефон увімкненим на цілий день.
О сьомій вечора він дзвонить. На екрані висвічується ім'я "Людочка".
– Ти обіцяв передзвонити, – чую в слухавці ображений жіночий голос.
Зітхаю, пояснюю ситуацію, прошу якимось чином зв'язатися із власником. Жінка мовчить. Потім, наголошуючи на останньому слові, каже:
– А ти точно його знайшла?
Передай цьому кобелю – хай іде в дупу
Знову пояснюю все спочатку, прошу повідомити власника.
Ще двічі вночі "Людочка" телефонє. Чує мій сонний голос і кладе слухавку. О другій ночі просить покликати Сашу.
– Ти не сплигуй – знайшла і всяке таке, знаю я вас! – як мені здається, п'яним голосом каже Людочка.
У слухавці приглушено чути музику й чоловічі голоси. Зі злості вимикаю телефон.
Наступного дня вирішую занести знайдений мобільний у міліцію. Молодий лейтенант довго не розуміє, що я від нього хочу.
– Заяви на викрадення не було. Це тобі не бюро знахідок. Неси туди.
До єдиного в місті бюро знахідок незручно їхати і працює воно лише у мій робочий час. Та й сумніваюся, що це допоможе.
Вмикаю телефон. 10 пропущених дзвінків від "Людочки". І одна есемеска від неї "Знайду тебе – волоси повидьоргую. Передай цьому кобелю – хай іде в дупу".
До вечора батарея сідає, телефон вимикається. Через тиждень виймаю сім-картку, віддаю мобільний мамі.
35413
Комментарии
16