– Залишилась тисяча гривень. Не знаю, що далі робити, – горлівчанка Настя старанно обрізає мені нігті.
Манікюр вона навчилася робити недавно на місячних курсах у школі львівських перукарів. Настя дуже старається, працює ретельно і акуратно. Ми з подругами ходимо тепер лише до неї – жаліємо. Дівчина не може влаштуватися на роботу.
– Кому треба юрист із дипломом вузу невизнаної території? – малює тоненьким пензликом чорну квітку на нігті. – Розіслала резюме в десятки компаній і тільки раз сходила на співбесіду. У малесенькій юридичній фірмі – самі студенти. Прямо сказали: біженців не беремо, вони – ненадійні. Я зайва у вашому місті.
Ми допомагали Насті шукати квартиру. Кілька літніх місяців вона ночувала нелегально в гуртожитку, доки туди не заїхали студенти. Розраховувала винайняти за тисячу гривень кімнату у квартирі з господинею. Їй відмовляли, коли бачили прописку в паспорті.
– Дитинко, мені треба дєвочка, щоб понімала мене, – виправдовувалася жінка, яка шукала квартирантку. – Ви також наші, українці. Але ми – різні. Нам з тобою ввечері й поговорити не буде про що. А я побалакати люблю.
Настя вирішила у вересні їхати до Києва.
– Столиця велика, кожен другий – приїжджий. До прописки не прискіпуватимуться. І потреба в юристах там значно більша.
Про Настю я забула на кілька місяців. А потім побачила на її сторінці у Facebook оголошення: "Роблю манікюр на дому. Акуратно і недорого. Локація – Троєщина"
2 
1
Комментарии
3