– Та я даже мертвого заплатить заставлю, – гигоче кондуктор трамвая, перевіривши наші квитки.
– Дякую, ми поки що живі, – відказую. Я той квиток і не ховала, а Оля не хотіла діставати спершу – він же не контролер.
Це зауваження дядька роз'ятрило, і він запорпався у сумці в пошуках посвідчення. Не припиняв, навіть коли Оля вже показала йому закомпостований квиток. Дістав, хвалиться, що відтепер він – кондуктор-контролер. Просто контролерів скасували, надавши кондукторам необмеженої влади.
– Вам хоч доплачуватимуть за це? – запитую.
Каже, що він з кого хочеш гроші вирве. Монолог перебиває пасажирка у плащі:
– А у вас нету ножничек? У меня шарфик в молнию попал, нервничаю.
– Ножницы, ножи – это холодное оружие. Лучше пистолет, – каже контролер.
– Ну, тут уже сегодня одного журналиста убили, недалеко, на Дегтяревской.
– Политика, – виправляє кондуктор.
– Журналиста, – наполягає пасажирка.
– Политика, – суперечка починає нагадувати класичне "утопивсь-повісився".
– Политика вчера, сегодня – журналиста, – каже жінка.
– Лез куда не надо, – робить висновок контролер.
– Лізти куди не треба – робота журналіста, – втручаюся безвідносно до імені вбитого Олеся Бузини, про якого йшлося у суперечці. – Якби журналісти не лізли куди не треба, то життя всім іншим не було б.
Оля підкидає ще кілька аргументів. Але не думаю, що всемогутній кондуктор трамвая з нами погоджується. Кінцева зупинка.
"Я б краще називала його письменником, чи що", – думаю собі виходячи. Бо надто вже інше значення для мене дотепер мала фраза "убили журналіста". Вона викликає в пам'яті обличчя Георгія Ґонґадзе й Ганни Політковської.
2 
1
Комментарии