"Чудо в селе Замориловка – икона Божьей матери заговорила. Со всей округи идет народ посмотреть иконе в рот", – так починається вистава "Зерносховище" за п'єсою Наталії Ворожбит. Дивлюся її в Першому академічному театрі для дітей та юнацтва у Львові.

Перша сцена відтворює більшовицьку антирелігійну агітацію у ще не розкуркуленому українському селі. "Темні селяни" зі своїми проханнями підходять до ікони, розміром з людський зріст. На місці, де має бути зображене обличчя Ісуса, кругла діра. В ній – обличчя актора, який грає агітатора, що зображає попа. Він говорить від імені ікони:

– Заплати один целковый – будешь, как медведь, здоровый!

Карикатура на примітивну більшовицьку агітацію завершується:

– У Советской власти просите счастья!

Вистава триває. Події 1930-х – розкуркулення і Голодомор. Проте в художніх прийомах, манері гри не бачу відмінності від описаної карикатури. Підсовують те саме, з чого щойно глузували. Лише агітують тепер за протилежне.

Раніше подібне довелося бачити в одному з київських театрів. Грали виставу про долю Василя Стуса, про його опір радянському режиму. Але зроблено все було в естетиці соцреалізму.

Дія відбувалася на тлі карти СРСР, обтягнутої колючим дротом. Перший герой – борець, суцільно позитивний, другий – кат, уособлення системи. Почувався так, ніби прийшов у абиякий театр брежнєвської доби на виставу про Леніна "в октябрє" чи "Молоду гвардію". Щоправда, по завершенні, глядачі вигукували "Слава Україні!" Хоча доречніше звучало б "Слава КПРС!"

А днями почув такий жарт. Дивиться львів'янин із вікна й каже:

– Ніби й Шептицькому пам'ятник ставлять, а виходить – як Леніну

×