– Деньги и телефон. Быстро! – чую прямо у вухо. Мій правий лікоть стискає рука високого худорлявого хлопця. У лівій тримаю PocketBook. За спиною – рюкзак. Залізничний вокзал у Запоріжжі.

Кілька хвилин тому в черзі до кас я читав електронну книгу. Цей хлопчина вештався поруч. З квитком я вирішив піти на другий поверх. За поворотом на сходи він мене й упіймав. Мабуть, на дешевий PocketBook подумав, що то дорогий ipad.

Тут нас ніхто не бачить, але за кілька кроків позаду – вихід до зали очікування. Там багатолюдно. Різким поштовхом на себе витягую його до дверей. Він відпускає мій лікоть і швидко йде геть. Перевівши подих, викликаю міліцейський патруль. За 10 хвилин хлопець затриманий.

– Пробили по базе. Уже сидел за кражу. ­Недавно вышел, – молодий лейтенант затягується цигаркою.

Мій поїзд рушає за кілька годин. Просять зачекати, доки допитують затриманого.

– Так он забрал ваш телефон или нет? – запитує у своєму кабінеті полковник – керівник відділу. Сидить за столом перед купою паперу. Піджак з погонами – на спинці стільця.

– Нет.

– И что, не испугались? – усміхається до мене.

– Чуть-чуть.

Полковник киває й дивиться на чоловіка в цивільному, що сидить поруч.

– Я – зам, – пояснює той. – Чтобы у нас было основание для ареста, мы должны найти у него ваш телефон. Или что-то еще. Вы понимаете?

– Вы хотите от меня заявление, что он отобрал у меня телефон?

– Иначе придется его отпустить, – витримує паузу заступник. – Все равно он попадется. Просто пострадает кто-то другой, не такой смелый. А если он еще и по голове кому-­нибудь даст? Его все равно посадят. Уж лучше сейчас.

Вагаюсь.

– Вроде бы вы правы, но… Как это будет выглядеть с точки зрения закона? Кроме того, получится, будто я струсил перед ним. А это неправда.

– Все, дальше не нужно! – заступник відвертається, не приховуючи розчарування.

Здається, я втратив шанс зробити йому приємне.

×