Чекаємо на автобус біля входу в ­готель "Інтурист" у грузинському ­Батумі. ­Надворі моросить. Помічаю, як навколо мене намотує кола чоловік. Позиркує. Він – на голову нижчий, сивий. У засмальцьованій помаранчевій сорочці, джинсах і картатому піджаку.

– Як вас звати? Як вам тут ­живеться? – першою починаю розмову.

– Я – Тимур, – тихо відказує. Це скорочено від Теймураз. – Живеться погано. Після того як Саакашвілі прийшов, усі заводи продав. Понабудовував замість них готелів. Я працював механіком на машинобудівному. Зараз заробляю паркувальником біля готелю.

Живу на те, хто скільки дасть.

До узбіччя під'їжджає авто з дипломатичними номерами. Тимур ­біжить, показує, як припаркуватися. Двоє чоловіків витягують валізи з багажника й несуть їх у готель. ­Тимур повертається до мене ні з чим. ­Витягую з гаманця 2,5 ларі – на наші це 12,5 гривні і прошу його взяти.

– Та ви що, це я мав би вам щось подарувати, – хитає головою.

– Ми вже вранці їдемо, а гроші мені витратити немає де, – викручуюся.

Тимур ховає ларі в кишеню. Питає, о котрій відлітаємо. Кажу, о 9.00.

Вранці, коли вже повинні їхати в аеро­порт, Тимур приходить до автобуса попрощатися. Підморгує й каже, що йому в 57 пора одружуватися. За кілька хвилин бачу, як він переходить дорогу, сідає з пасажиром у Volkswagen з шашкою ­таксі та їде вздовж набережної. У цей момент, мабуть, у мене були очі, як у моєї подруги, яка нещодавно проходила повз Києво-­Печерську лавру. З протилежного боку там стояла жінка-прохачка років 45. Світлана простягла їй 2 гривні.

А вона: "Ви шо, здуріли? Мені тут ніхто менше п'ятьорки не дає", – переповідає подруга. – І показує в'язану сумку, набиту десятками й двадцятками.

Світлана перепросила й купила на свої 2 гривні свічку в церкві.

×