"Та трясця ж вашій матері!" – думаю про настирливий рингтон мобільного, що будить мене у вагоні "Інтерсіті+" дорогою до польського Перемишля. Вголос, підскочивши над кріслом, навсібіч питаю:
– Хтось візьме нарешті телефон?!
Вагон мовчить. Змовкає і дзвінок.
Ми слухаємо його вже годин п'ять. Я вивчила всі відтінки тонів цього хуавейного "пі-лі-лі, пі-лі-лі". Дзвонять часто і подовгу – ніхто не бере.
Мою підозру викликають двоє дівчат. Наші крісла в різних рядах, по діагоналі – навпроти. Одна час від часу дивиться на телефон, але жодного разу не приклала його до вуха. Зараз її на місці немає.
Син теж прокидається. Бурмотить мені щось примирливе. Говоримо з ним про культуру поведінки, про можливість вимкнути звук, аби не надокучати десяткам людей. Більшість намагаються поспати – потяг виїхав із Києва до світанку.
Повертається відсутня сусідка, і я бачу, як вона піднімає з крісла мобільний. А подружка їй стиха каже:
– У тебе телефон дзвонив.
"Ааааа!!! – подумки тріумфую я. – Таки ж твій. Ну, начувайся!" Та згодом увагу пасажирів забирають польські митники, а потім прикордонники.
За кілька днів повертаємося додому. Коли у вагоні повз мене проходить та сама парочка і починає всідатися точнісінько на ті ж місця, я полотнію. Боже, за що? У пам'яті зринає ненависний рингтон.
Аж раптом ця краля як махне рукавом, ніби Царівна-Жаба, і як хрясне мобільний об підлогу! У сина робляться великі очі. За мить вони округляються ще більше, коли своїм телефоном об підлогу хряцає, всідаючись, і друга подружка.
– Сину, то не я. То карма.
У дорозі не чути більше жодного дзвінка
2 
1
Комментарии