– С Новым годом! – кричать на вулиці щасливі люди серпневого вечора 2014-го у Донецьку.
Після тижневої відсутності дали світло. Дивлюся з балкона вниз – дехто почав запалювати бенгальські вогні. Інтернет з'явився, але новини читати страшно.
Коли почався Іловайськ, я була в Донецьку і не знала, що відбувається на фронті. Тижнями сиділи без світла, інтернету, води. Магазини позакривалися, продуктів майже не було. Грошей – теж. Знайшла на кухні стару картоплю, одну морквину й сухарі. Зварила суп. Коту доводилося купувати тільки сметану, бо корм не привозили.
Ввечері світло вимкнули знову. Ми з подругою сиділи в мене на балконі, пили вино і дивились, як "фосфорні" снаряди освітлювали ніч. Не знали, чи прокинемося вранці, але збиралися піти на пробіжку.
– Завтра бігаємо? – каже вона, відкушуючи шоколадку.
– Угу, о шостій ранку, як завжди, – відповідаю і дивлюсь, як освітлювальні снаряди стають схожі на білі феєрверки.
Почали стріляти "Гради", й подруга побігла додому. А я залишилася зі своїм зоопарком. Із тваринками сиділи у ванній і тремтіли від кожного вибуху. Здавалося, переживаю найстрашніше.
А в той час в Іловайську вже гинули українські військові. Я не знала цього. Сиділа і ламала голову, чому нас досі не звільнили.
У серпні 2014-го час у Донецьку зупинився. І тепер розумію, чому: після Іловайська наша армія від атаки перейшла в оборону.
2 
1
Комментарии