Завжди хотіла, щоб мені приснився віщий сон. Читала сон­ники, запам'ятовувала символи. Коли була школяркою, наснилося ніби подарували 5 гривень. ­Вранці мама усміхнулася й дала мені їх. Але я все чекала серйозного віщого сну.

Коли мала 7 років, мамі приснилося, що покійна бабуся хоче забрати мене, щоб я ходила в її школу. Збіг чи ні, але тієї ж ночі в мене був сильний напад холециститу і викликали "швидку".

Після смерті тата чекала снів з якимось містичним трепетом. ­Через два тижні після похорону привиділося, що стоїмо з ним біля двору. Тато обняв мене, показав рукою на сусідський будинок і каже: "Ми з – тут не розчула слово – скоро будемо там, і щоб усе було, як положено!"

"З ким? Яке ім'я він назвав?" – гарячково металась я зранку.

– Ну не моє ж? – склала руки на грудях мама.

– Ні! – відрізала я, хоча не була зовсім упевнена.

Погано, що він тебе обійняв

"Може, тітка Ніна, яка живе в тому будинку? Начебто ні... Її чоловік дядько Михайло? Не знаю... Їхні сини?" – ламала я голову.

– І Нінка, й її чоловік уже старі. В Михайла, кажуть, рак. Начебто вже й не беруться лікувати, – сказала мама.

Уся родина чекала першого сну про тата, тому я розповіла його обом братам.

– Погано, що він тебе обіймав, будь обережна на дорогах, – радив Сашко.

– Маячня це все, не думай, – заспокоював Славко.

Коли поверталася з роботи, подзвонив Сашко.

– Твій сон у руку.

– Що? Хтось помер? – заціпеніла я.

– Дядько Михайло. Мама каже, що вже й хрест у двір занесли. ­Забрав наш тато його з собою.

Через вісім місяців тато уві сні покликав мене до себе.

×