Зустрічаюся з турецьким режисером Селімом Дерміделеном біля київського кінотеатру "Жовтень". Доки має підійти перекладач, вичавлюю з себе мізерні знання англійської. Кажу, що стоїмо біля найстарішого кінотеатру столиці. Питаю, чи знає Селім сучасних українських колег.

- Ні. А кого порадиш подивитися? - запитує.

Отут я сів у калюжу. Крім кількох короткометражок, у голову нічого не приходить. Довженка й Муратову він вивчав у Нью-Йорку. Врятувало, що прийшов перекладач. Розмова зайшла про молодих турецьких кіношників.

А це приїхав до Києва москвич Олександр. Добре, що його слабкість - східне мистецтво. На власні очі він бачив 6-кілометрову гробницю китайського імператора Циня Шихуана. В Індії підчепив кон'юнктивіт, а на Цейлоні ледь не втопився в океані. До нас завітав, бо прочитав про східну колекцію в музеї Ханенків. Сказав, що все на рівні.

Хочу ще якесь ваше кіно подивитися

Але попереду було ще два з половиною дні. Треба було не зганьбитися. Сходили в Національний художній музей, Музей російського мистецтва, Лавру, Софію, з'їздили в Пирогів. У PinchukArtCentre саме міняли експозицію. На виставу "Павлік Морозов" за Подерв'янським потрапити не вдалося. Від відвідин інших театрів я відмовив, глянувши на афішу того дня.

За кілька годин до потяга ми - на Подолі. На культурний десерт так нічого й не знайшли. Вирішили провести час за пивом.

- Чув, десь тут поруч найстаріший кінотеатр Києва, - раптом каже Сашко. - Хочу ще якесь ваше кіно подивитися.

Звичайно ж, нічого вітчизняного афіші "Жовтня" не пропонували. Із непопси показували лише стрічки фестивалю чеської анімації. Мальовані аквареллю, балончиками й дитячими олівцями, мультики були чуттєві й смішні до сліз.

- Дякую, - сказав Сашко на прощання. - Усе було чудово. Київ - справді культурне місто, вам би розкрутитися.

×