Нам це не вигідно

Спекотний ранок. До готелю "Хортиця" у Запоріжжі добираюся під гуркіт КамАЗів, які возять будматеріали для мосту через Дніпро.

Готель – типова радянська курортна коробка з новими металопластиковими дверима й облупленими балконами. У холі навпроти картин із козаками великий білий прапор профспілок і напис "Хортиця – святиня України". Наліпка на стіні повідомляє про наявність безкоштовного Wi-Fi.

Адміністратор, жінка років 50 із коротким освітленим волоссям і підведеними очима, говорить суворо, дивлячись

з-понад окулярів. Виявляється, у заброньованому напівлюксі за збігом обставин я житиму цілу добу сама. Без запланованої сусідки. Це захмарна розкіш. До стійки рецепції підходить допомога – тітонька в окулярах, з короткою стрижкою. Обидві стурбовані.

– Оце думаємо, що з вами робити, – заходить здалеку одна.

Рушник вам срочно нада?

– А в чому проблема? – питаю.

– Номер двомісний. Двокімнатний. Напівлюкс. 400 гривень на добу. А ви там одна. Нам це невигідно!

У результаті наради з бухгалтером мене залишають у напівлюксі. Але рушника не дають.

– Ну, ви зразу все хочете, – далі впирається адміністратор. – Ми вам постіль зранку видали. Після 12-ї буде й рушник.

Потім змилостивлюється:

– А вам він срочно нада?

Кажу, що "не срочно", але "нада".

Під вечір адміністратор веде мене до підсобки, де з темряви пахне чистою білизною. З акуратної купки на столі видає великого червоного рушника. А ось пульт управління кондиціонером у номері мені так і не дістається. Він без батарейок, пояснює жінка. Та й лежить у зачиненій кімнаті, від якої ніхто не має ключів.