25 лютого 1643 року колоністи з Нових Нідерландів – теперішній округ Мангеттен у Нью-Йорку – стали на стежку війни із сусіднім племенем індіанців. Конфлікт спалахнув через свиней. Європейські поселенці випускали їх на вільний випас. Тубільці ж уважали, що це – подарунок від "блідолицих", тож забивали поросят і забирали собі. За одну вкрадену тварину голландці зазвичай "судили" й розстрілювали двох індіанців. У відповідь ті почали підпалювати кукурудзяні поля колоністів. Останньою краплею стало вбивство фермера Клауса Світса. Його зарубав молодий індіанець, племінник одного з розстріляних.
У перший день війни 129 мушкетерів і пікінерів за наказом директора Нових Нідерландів – відповідник губернатора – Віллема Кіфта вночі форсували річку Гудзон і напали на індіанський табір коло голландського поселення Павонія, тепер частина Джерсі, штат Нью-Джерсі. Не щадили ні жінок, ні дітей. "Немовлят виривали з материнських обіймів і рубали шаблями, – описує різанину в щоденнику свідок – картограф Мартін де Фріз. – Шматки тіл кидали в багаття й річку. Інших дітей заколювали списами або топили живцем. Батьки у відчаї намагалися дістати своїх із води, однак солдати стримували їх і змушували спостерігати за малюками, які захлиналися".
У різанині полягли майже 120 індіанців. 30 уцілілих переможці привели до своєї столиці – фортеці Новий Амстердам, як називався тоді Нью-Йорк. На площі на очах ледь не в усіх жителів міста – близько 500 людей – полоненим відтяли голови та влаштували з ними "гру в м'яча". Це мало вселити жах у індіанців і змусити припинити конфлікт. Вийшло навпаки. Війна тривала наступні два роки. Колонія навколо міста була випалена. На зібрані в новоамстердамців кошти Кіфт винайняв англійський загін, що змусив індіанців скласти зброю. 1647-го Віллема Кіфта звільнили з посади. Того ж року він загинув під час шторму, повертаючись на батьківщину.
Вільна держава Пляшкове Горло
перестала існувати 25 лютого 1923 року й возз'єдналася з Веймарською Республікою, як тоді називали Німеччину. Остання зазнала поразки в Першій світовій війні. Рейнську область, що на заході країни, окупували англійська, французька та американська армії. Зони двох останніх не прилягали щільно одна до одної. У тому відрізаному від усіх зазорі, що нагадував горло пляшки, і виникла квазідержава з населенням коло 8 тис. людей. Її – німецькою Freistaat Flaschenhals – 10 січня 1919 року проголосив мер найбільшого в околиці містечка Лорх Едмунд Пнішек. Він навіть налагодив друк своїх грошей. На 50 пфенніґах зображено було карту затиснутої між двома окупаційними зонами Вільної держави Пляшкове Горло (репродукція). До неї не вела жодна дорога, що з'єднувала б її з неокупованою Німеччиною. Сюди не ходив жоден транспорт, не було ні річкового, ні повітряного зв'язку, торгівля існувала тільки контрабандна. Однієї зими громадяни Пляшкового Горла викрали у французів поїзд із вугіллям, щоб обігріти свої будинки
2 березня 1933 року в Нью-Йорку відбулася прем'єра фільму "Кінґ Конґ" режисера Меріана Купера. Назву стрічці дали за кілька днів до показу. Перед тим проект називали: "Звір", "Мавпячий король", "Восьме чудо світу". У залі
на 3700 глядачів був аншлаг. Квитки в середньому коштували 55 центів – $9,7 на сьогоднішні гроші.
У фільмі про мавпу, яка вподобала американську дівчину, використали найновіші на той час спецефекти. Уперше в історії кінематографа застосували накладання ігрових та анімаційних фрагментів. Велетенську горилу художники малювали покадрово. Пропорцій дотримувалися не завжди, тому Кінґ Конґ у різних епізодах різного розміру. Це помітно, коли його зображують поруч із людьми. Так само намалювали фінал картини, коли Кінґ Конґа, що видряпався на хмарочос, розстрілюють із літаків
Збудник прокази знайшов хворий на сифіліс лікар
"Я ніколи не бачив такого скупчення горя в одному місці", – писав у мемуарах норвезький лікар Герхард Гансен про перший день роботи в лепрозорії – ізольованому притулку для прокажених – у місті Берґен.
Тут, у госпіталі святого Йорґеса, тоді перебувала ледь не половина норвезьких хворих на проказу – 800 осіб. Уявлення лікарів про природу цієї недуги затрималися на рівні Середньовіччя. Вважали, що її спричиняли загадкові міазми – "заразні начала" – зі Сходу. А в народі побутували забобони, що на проказу хворіють через родове прокляття. Перед відправленням прокаженого до лепрозорію ченці клали його у труну, опускали у вириту могилу й кидали кілька жмень землі. А потім діставали назад зі словами:
– Тепер твоє життя скінчилося.
Це було відгомоном давнього звичаю ховати прокажених живцем. Гансен, який не приховував своїх атеїстичних і матеріалістичних переконань, наполягав, щоб ритуал символічного вбивства заборонили. Обіцяв "спіймати" винуватця недуги та знайти ліки від неї. На це пішло понад п'ять років. "Я міг сидіти невтомно годинами, розглядаючи препарати, – писав Гансен. – Здавалося, знайшов бактерію, але впевненість покидала мене, і я повертався до того, з чого починав". Успіх прийшов, коли лікар отримав новітній мікроскоп. У його окулярі ввечері 28 лютого 1873-го 31-річний Герхард Гансен розгледів збудника прокази – паличкоподібні бактерії Mycobacterium leprae.
Відкриття дало змогу наступникам ефективно боротися з поширенням прокази. Бо хоч вакцину від неї не знайдено досі, лікарі можуть виявляти недугу на ранніх стадіях і завчасу ізолювати хворих. Уже наприкінці XIX ст. кількість прокажених зменшилася втричі.
Герхард Гансен усе життя страждав на сифіліс, що підхопив його від знайомої швачки у студентські роки. Помер же від хвороби серця в лютому 1912-го, на 71-му році життя.
25 лютого 1573 року друкар Іван Федорович у Львові "друкованє занедбане обновил", як сповіщає напис на його могилі в монастирі св. Онуфрія. У своїй друкарні він розпочав підготовку до видання "Апостола" – частини Нового Заповіту. На богослужінні за дозволом священика її міг читати і мирянин. 53-річний першодрукар емігрував до Речі Посполитої з Московії. За однією версією, змушений був тікати після того, як йому розгромили та спалили друкарню. Львівський "Апостол" Федорович закінчив через рік – 15 лютого 1574-го. Із видрукуваних 1000–1200 примірників цієї майже 280?сторінкової книжки донині збереглося приблизно 70.
28 лютого 1933 року німецький драматург Бертольд Брехт змушений був емігрувати до Чехословаччини. День перед тим нацисти підпалили Рейхстаг, звинувативши у цьому комуністів. А Брехт симпатизував марксистам, вивчав роботи класиків. Потім жартома згадував своє захоплення: "Якось на вечірці хтива дівчина впала на моє коліно і спитала, чи не хочу я з нею та ще одною жінкою піти переспати. Я відмовився, бо ж маю обговорити з одним добродієм діалектичний матеріалізм".
1 березня 1978-го тіло Чарлі Чапліна, через місяць після поховання, викрали з могили у швейцарському Веве, де актор прожив останні 25 років. Увечері невідомий подзвонив його вдові Уні О'Ніл і запевнив, що "труна схована в надійному місці". Вимагав $600 тис. – $2,1 млн на сьогоднішні гроші.
– Мій чоловік на це б розсміявся, – відповіла вона: за рік до смерті Чаплін ніби передбачив таку ситуацію і звелів дружині в разі його викрадення викупу не платити.
Слідчі засікли дзвінок із телефонної будки та піймали двох викрадачів. Суд призначив їм півтора та чотири з половиною роки ув'язнення. Тіло Чарлі Чапліна перепоховали, могилу залили 1,8-метровим шаром бетону – щоб її неможливо було розрити.
2 
1
Комментарии