"Товариш мій убив рідну сестру за колгоспні буряки. Такий відданий партії був!"

"Коли таке було, щоб Білорусія Україну годувала? Були й гірші роки, але Україна годувала Білорусію, а тепер навпаки. У Білорусії через українців не можна ні пройти, ні проїхати", – писали до ЦК КП(б)У 15 липня 1932­го в листі троє білоруських робітників. Їх дивував масовий наплив до республіки голодних українців. Ті заполонили залізниці й дороги, валялися на вулицях білоруських міст, жили в лісах. У цей час в Україні вже на повну лютував ­голод. Міліція, органи ДПУ й прокуратури в багатьох місцевостях фіксували випадки людоїдства.

Та вище партійне керівництво СРСР на чолі з Йосипом Сталіним переймалося іншим: посиленням хлібозаготівель і стихійним розпадом колгоспів в Україні. Голодні селяни відмовлялися працювати без оплати й верталися до своїх господарств. 10 липня 1932­го Вінницька облколгоспспілка у звіті до Укрколгоспцентру била на сполох, що в 53 районах заяви про вихід із колгоспів подали кілька тисяч людей. Забирали назад свої раніше насильно усуспільнені реманент і худобу. В одній із заяв ішлося: "Прошу виключити з колгоспу, так як сім'я пухне з голоду – нема шо їсти". В іншій: "Я вступив до колгоспу, думав, що краще буде жити, як індивідуально, але на практиці убідився, що в колгоспі гірше". Ще одна: "Прошу виключити, бо колгоспи себе не виправдали, а індивідуальне господарство може краще господарювати".

У тому ж звіті Вінницької облколгоспспілки зацитовано й чутки, що в той час кружляли селами області. "Хто до 25 червня не подасть заяви про вихід, той остається на дев'ять років у колгоспі", – говорили селяни в Орининському районі, нині – Хмельнниччина. "Є постанова Англії й Франції розпустити в СССР колгоспи", – стверджували в Славутському. Переповідали й таке: "Сталін з Ворошиловим страшенно поспорили за те, що Ворошилов стоїть за селян". Або взагалі фантастичне: "Ворошилов убив Сталіна, але про це скривають".

"Дело с Украиной, как видно, обстоит неважно", – ­писав Йосип Сталін 15 липня 1932­го в листі до Лазаря Кагано­вича та В'ячеслава Молотова й пропонував замінити партійне керівництво Української СРР. Секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора й голову Раднаркому УСРР Власа ­Чубаря звинувачував у послабленні позицій радянської влади в Україні: "Чубарь своей разложенностью и оппортунистическим нутром и Косиор своей гнилой дипломатией и преступно­легкомысленным отношением к делу – загубят вконец Украину". А вже через п'ять днів в іншому листі до тих же соратників наголошував: "Терпеть дальше такое положение немыслимо. Предлагаю издать закон, который бы: а) приравнивал по своему значению железнодорожные грузы, колхозное имущество и кооперативное имущество – к имуществу государственному; б) карал за расхищение (воровство) имущества указанных категорий минимум десятью годами заключения, а как правило – смертной казнью. Без этих (и подобных им) драконовских социалистических мер невозможно установить новую общественную дисциплину, а без такой дисциплины – невозможно отстоять и укрепить наш новый строй".

7 серпня 1932­го голова ЦВК СРСР Михайло Калінін і голова Раднаркому СРСР В'ячеслав Молотов підписали постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації й зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Йосип Сталін особисто запропонував структуру, зміст, а також назву документа. Свої вказівки викладав у листах до Молотова й Кагановича. За розкрадання "священної й недоторканої власності" держави тепер запроваджували "вищу міру соціального захисту" – розстріл, за "пом'якшувальних обставин" – позбавлення волі на строк не менш як 10 років із повною конфіскацією майна.

13 вересня 1932­го з'явилася таємна інструкція про застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932­го. Ідея така: її треба застосовувати залежно від соціального походження звинуваченого. За "крадіжки" колгоспного майна куркулів слід розстрілювати, одноосібникам і колгоспникам давати 10 років ув'язнення. Нарком'юст УСРР згодом у таємному роз'ясненні прокурорам наголошував, що злочином є також зрізання колосків на полях колгоспниками й одноосібниками. Покарання – позбавлення волі на п'ять років.

Постанову від 7 серпня 1932­го в народі ­прозвали ­зако­ном "Про п'ять колосків". Бо насправді за ­декілька зрізаних колосків із колгоспного поля, а то й із ­власного господарства, – коли знаходили в хаті, то не розбиралися, звідки вони, загрожувало побиття, ув'язнення, а то й розстріл. Ще 1931­го недавно колективізованих селян змусили виконати завищені норми хлібозаготівель. Окрім того, ввели ряд повинностей: сільськогосподарський податок, страховку, само­обкладання, ­відрахування в культфонд, фонд допомоги тощо. ­Водночас близько половини колгоспів не розрахувалися з людьми за відпрацьовані трудодні, не видавши ані ­зернини.

"Щоб забезпечити себе на зиму краще, ніж торік, почнуться масові крадіжки хліба, – попереджав Влас Чубар у листі до Молотова й Сталіна 10 червня 1932 року. – Те, що спостерігаємо тепер – викопування посадженої картоплі, бурякових висадок, цибулі тощо, буде відтворюватися в набагато більших розмірах у період визрівання озимини". І справді: після голодних зими й весни 1932­го селяни почали готуватися до нової хвилі голоду, самі "отоварюючи" зароблені трудодні – зрізаними на полях колосками.

– За селом у степу стояла скирта. Уночі там людей аж кишіло – висмикували колоски, – згадувала 2008­го Галина Рефаль, 1923 року народження, із села Малинівка Гуляйпільського району Запорізької області. – Старші підсаджували малих повище, бо внизу вже все висмикано. І ми з мамою там, аж тут верховий на коні. Усі тікають хто куди, а я не встигла. Мама дома місця собі не знаходила, не знаючи, що зі мною сталось. Я зарилась у скирту, а коли все стихло, вилізла й назбирала повну торбинку колосків. Вранці прийшла додому, і нашому щастю не було меж – і дитина жива­здорова, й їжі повна торба. Колоски ми потовкли у ступі й ними харчувались цілий тиждень. Я цю ступку й досі на горищі бережу – хтозна, які часи настануть.

Іван Лябах, 1908 року народження, із села Костянтинівка Мелітопольського району тієї ж Запорізької області 1993­го свідчив:

– Коли вже пішли колоски, почали люди зрізати їх та їсти. А в колгоспі суворо заборонялося брати хоча б одну колосинку. Навіть давали накази охороні стріляти у тих людей, що намагалися взяти з поля хоч трошки колосків. І таки стріляли та вбивали людей. Ні за що губили селян. Був і такий випадок. Товариш мій, Андрій, охороняв поле з колгоспними буряками. Пішла ж на те поле його рідна сестра зірвати бурячину, щоб з'їсти, а він узяв, дурень, та й убив її. Потім узяв та й на городі сестру свою закопав. Такий відданий партії був!

"Не збирай колоски, бо підеш в Соловки", – закружляло в народі після постанови від 7 серпня 1932­го. Але то була ще не найжорстокіша кара. "Оскільки селяни, не маючи чим прогодуватися, забирали зерно з полів, у серпні було видано декрет, що передбачає найсуворіші покарання за крадіжки збіжжя, зокрема смертну кару, – звітувало про ситуацію в Україні Генеральне консульство Німеччини в Харкові до посольства своєї країни в Москві 30 вересня 1932­го. – Були випадки застосування цього покарання. Так, за достовірними свідченнями, одного селянина, який узяв із поля жменю проса, за таку незначну з погляду німецького права крадіжку розстріляли на головній площі міста".

– Поля стерегли об'їждчики, – свідчила Ганна Чорноуцька, 1920 року народження, із села Доброжанівка Врадіївського району Миколаївської області. Її спогади увійшли до одного з томів "Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні". – Були озброєні гвинтівками, об'їжджали поля верхи на конях. Біда була тому, хто потрапляв їм на очі: вони доганяли людину, били її, а якщо не могли догнати – стріляли. Вони були безжалісними людьми, не милували ні дорослих, ні дітей. Був випадок, коли двох діток затоптав об'їждчик кіньми, дуже багатьох людей вони просто поранили з гвинтівок.

Об'їждчиками полів й охоронцями колгоспних комор у селах були переважно активісти з місцевих бідняків, комсомольців. За цю службу їх у колгоспі годували й давали пайку хліба. Охороняли поля озброєні гвинтівками або палицями. Для "боротьби за врожай" у села надсилали партійців, студентів і робітників із міст. Вилучали й охороняли збіжжя також загони міліції й чекістів. Ці були особливо жорстокі.

– У цей рік був гарний врожай, але ми не мали права нічого брати зі свого городу, за цим слідкували комсомольці, і за непослух дуже жорстоко карали, – розказувала Ольга Бойдан, 1923 року народження, із села Катеринка Первомайського району Миколаївської області. – Мого сусіда, 7­річного Петруся, з яким я дружила і через одну хату жила, – покарали. Ми з Петром різали колоски на моєму городі, нас побачили чоловіки, які їздили на підводі й збирали тіла померлих. Побачивши, що ми рвемо колосся, почали нас наздоганяти. Я бігала швидше за Петрика, то мене не наздогнали, а його зловили. Петрика прив'язали до воза й почали тягати по землі. На ранок він помер.

– Женемо худобу пообпухлювані, немічні, а жито вже доспіває, – згадував Адам Пасічник, 1924 року народження, із села Котелянка Полонського району Хмельницької області. Його спогади увійшли до книжки "Портрет темряви", виданій 1999­го. – Нас кілька хлопців, то один вилазить на дуба, дивиться, чи не їде об'їждчик, бо такі були поставлені башні, вишки такі чи вежі, як ви кажете, і на тих вежах сторожа була. Вежі поставили 32­го – готували голод, а по деяких місцях у 29–30 роках. Появилась колективізація – з'явились вишки. То хто легший, менш обпухлий, – на дуба. З нами дружив синок бухгалтера, візьме хліба з собою, то ми накинемось, відберемо та й з'їмо. Але він все одно з нами був заодно. До нього, необпухшого, кажемо: вилазь і добре дивись… Він вже і подає нам знак. Ми раз­раз колосся нарвали­наломали всередині, бо скраю не можна – видно. Кізяків сухих нагорнули, трохи якоїсь соломи, клоччя, раз – пустили вогник, колосся обгоріло та й жито підпеклось – і в себе.

– Діло було влітку, після косовиці. Ходив я з мамою на поле збирати колоски, бережно складали їх у носові хусточки, – розповідав 2008­го Григорій Юрченко, 1926 року народження, із райцентру Токмак Запорізької області. – Вдома мама підсушувала їх на печі, виминала в хустині, зерна товкла в ступі, а потім варила страву. Одного разу нам не пощастило. На бідарці, запряженій одним конем, під'їхав на поле об'їждчик. Наробивши крику, він відібрав зібрані колоски, маму побив, а мене з сусідськими хлопчаками забрав до міліції. Кинули нас до кімнати, де були нари. Довго і жорстоко били металевими шомполами, особливо багато ударів дісталось по спині. Від сильного болю я заповз під нари, але удари шомпола досягали мене навіть там. Все життя відчував біль у спині, навіть зараз.

×