"Криївка видавалася живим гробом"

У криївках повстанці жили по кілька місяців. Коли їх виявляли радянські спецслужби, упівці чинили самогубство

"Почорнієш від самого страху. Пам'ятаєш, що земляна печера може стати тобі будь­якої миті могилою, – описував 1950 року своє перебування в криївці на сучасній ­Івано­Франківщині Михайло Дяченко, псевдо "Гомін", керівник пропаганди крайового проводу Організації українських націоналістів. – Вийти звідси живим, якщо Ванька кине до середини кілька гранат, практично неможливо. Але не думай, що тільки від страху потемніло би в очах. Ні, тут куди не глянеш – скрізь темно. На стелі чорна обшивка. Вона там має бути, бо зі стелі ллється вода, як із решета. А це не надто приємно, коли вода тече за комір. Підлога також чорна. Води вистачає, але біда в тому, що брудної води після миття немає куди подіти. Ну, а якщо такі справи з підлогою, то не набагато кращі й з нашими обличчями. Вони зараз також чорні, бруду на них – хоч руками відгрібай".

"Гомін" загинув 22 лютого 1952­го в урочищі Хубена біля села Дзвиняч, нині Богородчанського району ­Івано­Франківської області. Під час чекістсько­військової операції одна з груп вийшла на криївку, де він перебував, і закидала її гранатами.

Наказ узятися до активного будівництва криївок по Групі Української повстанської армії "Захід" Головна команда УПА видала 27 серпня 1944­го. У Західну Україну, витіснивши одних окупантів – німецьких, поверталися інші – Червона армія. В умовах партизанської боротьби з набагато чисельнішими радянськими військами саме схрони, або, як ще казали, "бункери" чи "криївки" мали стати складськими приміщеннями, штабами підрозділів підпільної армії, казармами для окремих військових одиниць, зв'язковими пунктами, друкарнями, радіостанціями.

Проекти криївок часто розробляли повстанці з інженерною освітою. У побудові схованок та їх конспірації проявляли неабияку винахідливість. Приміром, у селі Підгайчики Глинянського району на Львівщині радянські військові виявили криївку в куполі церкви. Та найскладніші були криївки для тривалого переховування в них групи людей. Вони в такій схованці мали жити й працювати чотири­п'ять місяців без виходу на поверхню.

Криївку будували ті підпільники, які надалі мали в ній перебувати. Щоб приховати викопану землю, її або викидали в річку неподалік, або виносили на свіжозоране поле. Місце для криївки вибирали непомітне. Якщо в лісі – щоб до нього можна було підійти яром. Зважали й на можливість для відступу.

Прямокутний таємний вхід у підземелля обшивали деревом. Донизу вела драбина. Вхід за собою закривали прямокутним ящиком, у якому ріс кущ ліщини. ­Відведення диму від кухні вирішували так: над ­пічкою встановлювали широку трубу, в неї вмонтовували ­вузенькі трубки, якими дим виходив на поверхню і розсіювався. Для маскування над криївкою насаджували кущі. Відходи з кухні й туалету через каналізаційну ­трубу зливали до потічка.

"Входячи до бункера, я перехрестився. Бункер для мене видався живим гробом. Уперше в своєму житті йду зимувати під землю, – описував криївку командир одного з відтинків УПА на Лемківщині сотенний Степан Стебельський, псевдо "Хрін", у спогадах "Зимою в бункері", написаних 1947–1948­го. – Бункер наш невеликий: довгий на 4 метри, широкий на 3 метри, з одного боку високий на 2 і півметра, з другого боку на півтора, так щоб стеля, покрита грубими дошками, мала спад для води. Стіни виложені сухими коленими бельками. Під вищою стіною повздовж стояла прича (лежанка. – "Країна") з дощок, яку ми накривали палатками. Під голову не було нічого, хіба п'ясток. Спання тверде, як за часів князя Мономаха. Воно було таке, щоб через сінники, подушки, солому, сіно не множилися насікомі, звані "приятелями партизана", та щоб не було "національного тертя". Під причею було складено бараболю, в невеликому мішку буряки, цибуля і часник. На одному кінці причі був побудований столик на писальну машину, званий нами "канцелярський кутик".

"Хрін" далі описує криївку, у якій перебув цілу зиму: "Над причею стояв образ Божої Матері, прибраний вишиваним рушником і квітами з паперу, під ним Володимировий тризуб та портрет полковника Коновальця. По другому, нижчому боці, біля входу, стояла кухня, вимурована з камінців із потока. Комин – це дві рури, які на поверхні були рівні з землею. При кінці вони дещо вужчі, щоб на випадок наскоку ворога він не міг кидати туди гранати. На день маскували рури мохом. Один метр від кухні була умивалька, в якій щоденно кожний стрілець мусів обов'язково митися зимною водою до пояса. Кожен стрілець мав свій цвях, на якому вішав шинелю, шапку і зброю. Нижче вішака стояли два відра на воду до пиття, одне на помиї. На долівці була підлога. Під підлогою – яма, в якій на випадок "попуску" буде збірник на воду. З протилежного від входу боку був підземний тунель на 20 метрів аж до потока. У потоці він був прикритий колодою. Там була криничка, звідки ми брали воду. В тому тунелі стояли бочілки з м'ясом.

Дні в бункері ми проводили так, щоб вони були якнайбільш використані. На це був потрібний розподіл часу дня. Порядок був такий: вранці о шостій – вставання, від від шостої – руханка, миття та роблення порядків, 7.05 год. – молитва, 7.15 – снідання, 8–12 – заняття, 12–14 – обідова перерва, 14–17 – пополудневі заняття, 17–18 – вечеря, опісля чищення зброї, 20.05 – молитва. Плян праці ми часто зміняли, залежно від умов. Неділя й свята були вільні
від занять".

– Як правило, наприкінці жовтня, під час першого снігопаду, ми заходили у власноруч зроблену криївку й залишалися "запечатані" там до весни, – розповідав у 1990­х в одному з інтерв'ю колишній вояк УПА Михайло Зеленчук, псевдо "Деркач". – Про події у світі дізнавалися з радіоприймача, але не знали, що робиться навколо нас, у найближчих населених пунктах. Така тривала самоізоляція, звичайно, тиснула на психіку, адже ззовні не долинало жодного звуку. У криївці була така ж дисципліна, як і під час рейдів, – ніхто не вилежувався, наче ведмідь у барлозі. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кад­рів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею "зміщували" для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, у нас вважався день, і навпаки.

Пригадую, як ми вийшли на світ після першої зимівлі у криївці, то буквально злякалися самих себе: обличчя і все тіло настільки змарніли, настільки втратили звичну людську зовнішність, що спершу охопив відчай. Кожен був блідий, аж синій, тільки ясніли очі, звикаючи до денного світла. ­Довелося два тижні обвітрюватися й засмагати на сонці, щоб люди дивилися на нас без остраху.

Життя повстанців у криївках описав офіцер органів держбезпеки Григорій Санников у книжчі "Велике полювання. Розгром збройного підпілля в Західній Україні": "Кілька місяців без руху, відсутність сонця, денного світла, нормальної їжі, сперте й важке повітря від тісного підземного приміщення, що погано вентилюється, запах ­біо­логічного розкладу людських відходів. Гарячу їжу готували на гасниці, каша на такому "пристрої" варилася впродовж 3 годин, чай – близько двох. 60–75 грамів сала або домашньої ковбаси, які належали за нормою й зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, і пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш­менш пристойного харчування. Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати. Щоправда, кмітливі хлопці запасалися по селах добрячою кількістю самогону й цілющих трав. Випивати можна було, як і все решта, тільки за дозволом провідника або коменданта бункера".

У випадку оточення криївки повстанці робили спроби прорватися. Та шансів майже не було. Тому зазвичай закінчували життя самогубством. Рішення про прорив або самоліквідацію приймали тільки провідники або комендант. Боївкарі ставали обличчям до стіни й їх по черзі вбивав пострілом у потилицю провідник. А тоді стрілявся сам. Під час облоги бункера "Косара", керівника зв'язкового пункту крайового проводу "Галичина", 10 вересня 1947 року підпільники відстрілювалися годину. За цей час знищили документи, годинники, одяг і взуття. Наостанок, співаючи "Ще не вмерла Україна", застрелилися

×