Італійці, що в Другій світовій воювали проти Червоної армії, на своїх гербах мали тризуб

7

Фото: фото: waralbum.ru

"Понурий, нескінченний, голий степ – ось що ми побачили в Україні, – занотував у щоденнику влітку 1942 року Феліче Ферраріо, солдат італійської армії, що була тоді союзницею вермахту. – Хати-хижі з лайна й болота, замішаних на соломі. Тутешні люди натомість дуже привітні". Ферраріо воював у підрозділі альпійських стрільців. Серед інших частин вони вирізнялися капелюхами з воронячими чорними перами.

У липні 1942-го на півдні окупованої України кількість італійських військ стрімко зросла: Беніто Муссоліні утворив Восьму армію з 10 дивізій. Німецьке командування планувало того літа просування на південному напрямку Східного фронту і ще навесні звернулося до союзників із проханням створити армійське угруповання, яке могло б воювати на Північному Кавказі. Тож дотеперішній італійський корпус на радянському фронті підсилили, зокрема, і трьома дивізіями альпійських стрільців, спеціально навчених вести бої в гірських умовах, – тирольська "Тридентина", фріулійська "Юлія" та п'ємонтська "Кунеенсе".

"Люди з України легко порозумілися з "чорними перами" і демонстрували свою симпатію та прихильність до цих молодих, ставних чоловіків, – пише у спогадах військовий лікар Джуліо Бедескі, який у липні 1942 року прибув на радянський фронт із підрозділом "альпійців". – Навпе­ребій пропонували розміщуватися в їхніх хатах, розмовляли до пізньої ночі, добре годували й поїли молоком. А часто й чимсь міцнішим".

"…У квадраті блакитного кольору міститься золотий тризуб України, що нагадує про найславетнішу сторінку майже столітньої історії корпусу", – ідеться у складеному вже по війні описі емблеми італійського 82-го механізованого піхотного батальйону "Торіно". "Найславетніша сторінка" – участь у боях в Україні й на Дону під час Другої світової.

Тризуб з'явився на емблемах більшості італійських підрозділів Восьмої армії, що воювала на Східному фронті Другої світової. Навіть тих, що не брали участі в боях на території нинішньої України. Як-от тих же дивізій альпійських стрільців "Тридентина", "Юлія" та "Кунеенсе". Вони воювали спочатку на Кавказі, а згодом – у східній Слобожанщині – Курщині й Вороніжчині. Та на герби "альпійців" теж додали український тризуб. Отже, Дон, Кубань та прикраяну до Росії східну Слобожанщину італійці вважали українськими територіями.

"Коли ми були далеко від фронту, то допомагали селянам збирати врожай, – пише у спогадах "альпієць" Альдо Корті, який 1942-го, коли прибув до України з Модени, мав 20 років. – Їхня прив'язаність до нас була дуже зворушлива. Ми не вдягали капелюхів з чорними перами, щоб не наражатися на небезпеку від партизанів. Але бачили б ви, як нас вітали жінки і молодь, коли ми прибували в тамтешні містечка. Потім ми прийшли до Дону, де жили козаки, багато з яких кочовики. Чоловіки те й робили, що пили весь час, тоді як жінки працювали на полях. Але вони ставилися до нас як до друзів, а не ворогів. А от німців на дух не переварювали".

У серпні італійські мотоциклісти-берсальєри знищили радянський плацдарм біля містечка Серафимович, між Доном і Волгою. Тоді ж відбили танкову атаку на свої позиції. На осінь 1942-го Восьма армія нараховувала 235 тис. чоловік. Командував нею генерал Італо Ґарібольді. Німецьке командування передало у відання італійців величезну ділянку фронту – 250 км вдовж Дону. Через швидкий наступ радянських військ, що почався в листопаді, італійці не встигли як слід окопатися та створити ефективні оборонні позиції.

Після боїв за Сталінград і початку масованого німецького відступу, командування Червоної армії розпочало на Дону операцію "Сатурн". 63-тя армія спочатку знищила італійські піхотні дивізії, а згодом провела вдалі атаки на румунів та угорців. Далі радянська Перша гвардійська армія оточила центр італійського відтинку фронту та після запеклих боїв, що тривали 11 днів, знищила чотири дивізії Восьмої армії.

Більшість італійських підрозділів не були готові воювати в степу, ще й узимку. Передбачалося, що після взяття Сталінграда їх перекинуть на Північний Кавказ. Саме тому основною частиною Восьмої армії були гірські війська. Натомість німецьке командування на початку 1943-го кинуло їх на передову у волзькому степу. Вермахт мав прикривати їх ззаду.

Італійці не розраховували, що кампанія так розтягне­ться. Солдатам допікали снігопади та сильні морози у степах коло Волги й Дону. Їхній одяг не був розрахований на таку погоду: фланелеві сорочки, полотняні светри, шинель із грубого сукна, що ускладнювала рухи, але не захищала від крижаного степового вітру. Шкіряні черевики, підбиті цвяхами, ковзали по кризі.

У січні 1943 року Шоста радянська армія атакувала елітні "чорні пера". Дві з трьох дивізій – "Юлію" та "Кунеенсе" – розгромили в районі Острогозька на Вороніжчині. ­Альпійці наостанок спалили свої прапори, щоб не дісталися ворогові. Натомість, "Тридентина" дала частинам Червоної армії великий бій під Миколаївкою в Білгородській області – на пограниччі з Україною.

"Останнім часом я був на Дону, і час не був аж такий вдалий, – писав коханій один італійський солдат 25 січня 1943-го. – Росіяни відкинули нас від річки й доносяться чутки, що й Сталінград німці втратили. Ми були змушені відступати. (…) Щодня втрачаємо понад дві тисячі людей, які помирають від голоду чи холоду, розсіяних по степу. (…) Я поїхав з обов'язку, добре знаючи, що це не моя війна. Росіяни захищають свою батьківщину, а ми – загарбники, які ще власної батьківщини не відбудували. Кажуть, що вони комуністи, а я навіть не знаю, що це означає. Я лише знаю, що не можу ненавидіти їх, навіть якщо вбиваю з гармати сотнями, зводячи все до одного простого діла: або вони мене, або я їх. (…) Зараз я поблизу Миколаївки, за багато часу вперше біля вогнища і тепла, що гріє мені руки, і, разом з розсіяним світлом, дозволяє тобі писати. Завтра на нас чекає, може, найжорстокіший бій, і навіть якщо нам удасться вирватися, то дорога пішки ще така далека, а зима – така дов­га. Але я знаю, що кожен крок наближає мене до тебе і до надії знов тебе обійняти, мати майбутнє, дітей та онуків, кому я зміг би розповісти ці історії, і всі ці надії".

Радянські війська оточили залишки альпійської дивізії "Тридентина". Колона ж поранених італійців намагалася вирватися з оточення, щоб уникнути радянського полону – його умови вже добре знали. "Ми навіть не мали ложок, щоб їсти суп, – писав згодом один із генералів Восьмої армії Аґостіно Мартіні. – Наприклад, у мене виросли нігті, і я не мав, чим їх зрізати. І навіть не мав часу подумати про них, бо всі думки були зайняті тим, як знайти щось погризти, щоб просто вижити. Не було змоги навіть помитися, нас тримали як худобу. Нацисти по-варварськи знищували мільйони євреїв, а Сталін вийшов із війни з чистими руками. Адже він не застосовував газових камер, а дозволяв людям помирати природним шляхом".

Альпійці – за білі маскувальні однострої червоноармійці називали їх "білими дияволами" – дали бій радянській армії лише задля того, щоб допомогти відступу поранених. Письменник Нуто Ревеллі, активний учасник Руху опору проти Муссоліні, писав про "Тридентину": "Італійський вояк – найкращий у світі. Бо жоден солдат у тому пеклі не наважився б битися і померти, щоб відкрити шлях колоні поранених". Хоч від дивізії були лише залишки, обморожені, хворі й деморалізовані, італійці 26 січня 1943 року прорвали радянське оточення і вибралися на захід. Італійські військові історики цю битву вважають однією з найбільш героїчних їхньої армії у ХХ ст. На гербах підрозділів "Тридентини" теж зображено тризуб.

У лютому 1943-го Муссоліні вивів залишки Восьмої армії з території Радянського Союзу. Бо вона фактично перестала існувати

×