Ця мелодія викликає не зовсім радянські патріотичні емоції

Кобзар Євген Адамцевич зберіг "Запорозький марш". Через два роки по смерті співця його заборонили

"Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили урізнобіч. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до струн бандури і несміливо сказав: "Запорозький марш". Зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, що линула з-під пальців сліпого майстра". Так на початку 1990-х професор Київської консерваторії Сергій Козак згадував виступ 65-річного Євгена Адамцевича із Ромен на Сумщині. Було це 1969-го під час концерту кобзарів і лірників, що відбувся у столичному оперному театрі. Переказував: "Люди підводилися з місць. Вибухнула ще нечувана під цим склепінням громовиця оплесків. Мені важко переповісти, що було після першого виконання "Запорозького маршу". Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі".

Серед майже 1800 глядачів у залі Київської опери був головний диригент Державного оркестру народних інструментів Української РСР Віктор Гуцал. Того ж року він написав партитуру "Запорозького маршу", а наступного твір увійшов до репертуару оркестру. Але ненадовго: 1974-го партійні чиновники запідозрили, що патріотичні емоції, які викликає ця мелодія, – не зовсім радянські.

– Марш заборонили, – згадує Віктор Гуцал в одному з інтерв'ю. – Пам'ятаю, як приходили люди з "відомств", скрупульозно вивчали ноти, порівнюючи їх із деякими піснями Січових стрільців. Це була марна робота, хоча вона зіпсувала багато нервів керівнику оркестру Якову Орлову і мені. Вони не знали, що мелодія сягає глибокої давнини, як і пісня про Дорошенка та Сагайдачного – їх я об'єднав із маршем. "Запорозький марш" перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили – він зник.

"Адамцевич не був автором "Запорозького маршу", як інколи помилково оголошують чи друкують, – пише в спогадах про кобзаря поет і публіцист Данило Кулиняк: у середині 1960-х він рік жив у Євгена Олександровича в Ромнах. – Він лише зберіг і доніс до наших днів цю мелодію, перейнявши її від тих, хто навчив його кобзарського мистецтва. А ті, в свою чергу, перейняли від своїх учителів. Цю обставину Євген Олександрович завжди підкреслював і завжди сердився, коли його називали батьком "Запорозького маршу". За його словами, це був автентичний козацький марш, створений десь у XVII столітті, і звідтоді кобзарі передавали його один одному".

Відповідь на те, від кого Євген Адамцевич перейняв "Запорозький марш", треба шукати в його біографії. Він народився на Полтавщині в селі Солониця під Лубнами, де колись було розбито повстанців Северина Наливайка. Батько – залізничник, мав сильний голос, любив співати. Мати грала у мандрівному театрі зі своєю подругою – актрисою Ганною Затиркевич-Карпинською. Брала сина на вистави, садовила в оркестровій ямі. У 2 роки Євген захворів на вітряну віспу, через ускладнення поступово осліп. У 11 років його віддали до школи незрячих у Києві. Хлопець мав прекрасну пам'ять: міг прослухати текст один раз і повторити слово в слово. Але родина була бідна, Євген мусив покинути школу. Баба забрала його до себе в Ромни.

Ромни – давній центр кобзарства. На Іллінські ярмарки сюди з'їжджалися до 120 тис. гостей – удесятеро більше, ніж у місті було жителів. На тих ярмарках можна було послухати найкращих кобзарів і лірників. У молоді роки Адамцевича місто переживало культурне піднесення. Тут діяла мандрівна Капела ім. Леонтовича, різноманітні гуртки "Просвіти", кілька театрів. У цьому середовищі Євген навчився грати на кларнеті, скрипці. А 1925 року почув гру місцевого кобзаря Мусія Олексієнка (1871–1945). Хлопець попросився до нього в науку. Олексієнко погодився, причому безкоштовно. Їхні взаємини складалися важко, особливо на перших порах, коли пальці ще не слухалися учня:

– Було так розсердиться, накричить, а то й вижене з хати. Як бракувало мені очей! – згадував Адамцевич.

Євген перейняв від Олексієнка техніку гри й значну частину його репертуару. Пізніше вчитель присвятив учневі пісню

– "Доля темного Євгена". Є там слова:

Нащо мені молодії літа парубоцькі,

І здоров'я без надії, і жарти дівоцькі?

Я, мов в темній домовині, нуджуся, страждаю,

Чи ще довго по Вкраїні блукати – не знаю.

Наука тривала рік чи трохи більше. Адамцевич сам почав виступати перед слухачами. У Роменській капелі ім. Леонтовича були й бандуристи, і Євген пристав до них. Їх очолював Іван Положай. Він об'єднав своїх музикантів із миргородськими. 1927 року Капела вирушила в концертну поїздку Харківщиною, Полтавщиною, Криворіжжям.

– Як той Адамцевич грає! Наче в нього дві кобзи звучать, – визнавав бандурист Єгор Мовчан.

На відміну від більшості, Євген Адамцевич грав не фалангами, а пучками пальців. Через те часто збивав їх до крові – часом аж не міг застебнути ґудзиків.

– Ото, бувало, приїдемо в село, – згадував своє кобзарювання у 1920–1930-х, – а в клубі ввечері людей наб'ється, що й лампи гасли. Коли я виходив на сцену, то мене не відпускали до ранку. Грав по 5–6 годин без перерви так, що на пучках набігали мозолі, а нігті збивалися вщент.

– 1926 року я почув мелодію "Запорозького маршу", першу частину, від кобзаря Положая Івана Кириловича, а другу частину, мажорну, сам склав, – розповідав Євген Адамцевич наприкінці 1960-х музикознавцеві Олександрові Правдюку.

Є й інша версія: мелодію "Запорозького маршу" Адамцевич чув від свого вчителя. Дослідник Григорій Діброва знайшов у газеті "Рада" за 1911-й повідомлення, що 15 травня того року в Ромнах Мусій Олексієнко виконував свій "Запорозький марш". Але чому ж згодом Адамцевич стверджував, що перейняв марш від Положая – керівника капели, з якою виступав? Може бути таке пояснення. Хоч Євген Олександрович і не належав до "справжніх старих бандуристів", але запозичив у них деякі традиції. А серед них була й така: не відкривати секретів "ученим людям". Навіть Пантелеймона Куліша до себе не підпускали. Один сліпий співець казав так:

– Ото усе в тебе винюхає, а тоді, дивись, уже й поліція знає.

Отож, у бесіді з музикознавцем Євген Адамцевич, можливо, намагався просто збити зі сліду вченого чоловіка. Бо було давнє кобзарське правило: "Коли хтось тебе спитає, чи є у вас братство, кажи: "Хтозна! Може десь воно й єсть, так нам, сліпим, не видно!"

Традиційне кобзарство, як особливе цехове братство незрячих мандрівних співців-музикантів, почало занепадати ще до народження Євгена Адамцевича. На зміну старим бандуристам прийшли освічені любителі. У їхньому репертуарі з'явилися авторські твори на літературній основі. Змінювалися й звичаї. Залізне правило давніх кобзарів – не служити панам (а "пани" – це всі, окрім селян), Адамцевич порушив, бо на догоду "панам" співав "Пісню про Леніна". Та й не тільки її. Склав на вимогу місцевого начальства думу про Івана Федька – радянського військового діяча родом із Роменщини.

Спеціального обряду посвячення також не проходив і присяги не складав. Стара кобзарська клятва зобов'язувала берегти таємниці цехового ремесла: "Ні батько рідний, ні мати, ні жінка, ні брат, ні сестра, ні цар людський, ні суд мирський, ні Божі руки, ні смертні муки, ні вічне небо, ні смертна земля, ні гнівне море, ні золоті гори, ні ласки дівочі, ні сльози жіночі, ні сповідь у церкві, ні причастя передсмертні, Братіє незряча, хай уст не розверзнуть ваших. Хай очі блудливі не узрять тайників душ ваших!"

Хоч Адамцевич і не присягав, здається, шанував той заповіт. Фольклористи кажуть, що була в нього й пісня про Голод 1933 року. Її не знайдено

За обідом перехиляв чарку

1927-го Євген Адамцевич одружився з на два роки старшою Лідією Парадас.

– Хтозна, як зреагували на її вибір батьки – люди освічені й поважні, – розповідала їхня старша донька Лариса. – Мама закінчила гімназію, добре знала кілька іноземних мов. Годинами читали татові всілякі книжки. Чи знайдеться щось, чого б вони не прочитали?

Якось сусідка запитала Лідію Дмитрівну, чого та себе так занапастила, нащо вибрала життя зі сліпим кобзарем. Лариса й сама питала матір про це. Вона трохи образилась:

– Звикли тепер усі розкошувати... Я ж від того, що прожила життя з твоїм батьком, отримала лише задоволення. Й ніколи не нарікала на долю...

Після одруження Адамцевич залишив Роменську капелу ім. Леонтовича, і почав їздити містами й селами як соліст-бандурист. Лідія, коли підросли діти, а вони мали ще дві дочки – Ірину й Тетяну, під час мандрівок була його поводирем і часто співала разом із ним. "Вдома батько й мати бували дуже рідко: увесь час у поїздках, так уділяти нам особливої уваги не вдавалося, – пише у спогадах донька Тетяна. – За няню була старша сестра Лариса".

На початку 1930-х, у розпал колективізації, Євген Адамцевич склав пісню, яка починалася так:

Чом на серці у мене журба?

В центрі міста велика тюрма,

А в тюрмі тій сидить "сіль землі",

Ті, що зараз їх звуть "куркулі"...

"За цю пісню начальник Роменського НКВС бив кобзаря, грюкав наганом по столу й репетував: "Я из тебя, слепого черта, зрячего сделаю! Ты что поёшь, кого воспеваешь?" – пише в спогадах Данило Кулиняк. – Гарна була пісня, я її не раз слухав – сумна і сувора. І били Євгена Олександровича, і за місто вивозили, й там його, незрячого, в яру взимку кидали, а бандуру трощили".

Подружжя жило у власній хатці біля залізничної колії Ромни – Ромодан. По війні доньки вийшли заміж у різні кінці України. "Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар, – пише у спогадах дослідник кобзарства Ренат Польовий, який улітку 1969-го разом із братом відвідав Адамцевича в Ромнах. – Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному із собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою від долини Сули – притоку річки Ромен (від неї пішла назва міста, тепер спотворена зросійщеним словом "Ромни"). Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції. Співав пісні народні й літературного походження. А раз раптом заспівав складену давно на замовлення "На смерть Леніна" (пам'ятаю слова з неї: "То нашого дорогого Ілліча ховають"). Лідія Дмитрівна різко смикнула його: "Годі!" – "Що, погана?" – "Погана!"

Ренат Польовий пише про кобзаря в останні роки його життя: "Зважаючи на його слабке здоров'я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: "А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла". Тож за обідом чарку перехиляв".

Помер на операційному столі

1904, 1 січня – Євген Адамцевич народився в селі Солониця, нині Лубенського району на Полтавщині. 1915-го – навчався в школі для сліпих у Києві. 1927-го почав самостійно кобзарювати. Мав діапазон голосу дві октави. В репертуарі, окрім народних пісень і дум, мав вальси, польки, чардаші. Це був переломний час: кобзарство як традиція перетворювалося на один із видів концертної діяльності.

1939 – учасник Республіканської наради кобзарів та лірників у Києві, а наступного року – Всесоюзної наради народних співців. Цих людей держава робила "працівниками ідеологічного фронту", в іншому разі їх вважали жебраками-волоцюгами, й вони підпадали під статтю кримінального кодексу.

1941 – "Війна застала нас у Смілянському районі в селі Пекарі, –

загадує Тетяна, молодша донька Євгена Адамцевича. – Батьки брали мене із собою. Це було так страшно. І ось нас вантажівка несла до Ромен на всіх "парах" – так, що в кузові ми качались, як огірки. Окупація... А жити треба. Знову тато й мама пішли по селах із бандурою грати за кусень хліба. Зробив батько візок із голоблями, впрягся в нього і разом з мамою, яка йшла поруч, вирушали в дорогу. Через два-три дні поверталися з борошном, пшоном, крупою і всякою-всячиною. Коли ж усе те з'їдали, знову вирушали в дорогу".

1949 – "Під час концерту в одному із сіл, – згадує далі донька, – батько співав пісню "У сільраді голова сердитий та п'яний". Пісня ця не була затверджена в репертуарі, тож другого дня нас викликали в Білопілля (райцентр на Сумщині. – "Країна") і заборонили виступи. Так перед батьком було закрито сцену. Відтоді він знову пішов у народ, виступав на базарах, ярмарках, у поїздах, поблизу храмів".

1970 – узимку разом із іншими кобзарями виступає в Москві в Інституті світової літератури та в інших установах. Земляк – співак Іван Козловський – запрошує в гості. Коли прийшли, господар саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Обурені, пішли геть.

1972, 19 листопада – Євген Адамцевич помер на операційному столі – мав камінь у жовчному міхурі. Похований на кладовищі в селі Холмівка Бахчисарайського району, Крим. Там жила донька Тетяна. Перебрався до неї із дружиною за три тижні до смерті.

Одна з бандур Євгена Адамцевича нині зберігається в Музеї Шевченка в Каневі. Інша – у Кременецькому краєзнавчому музеї, а ще одна – в Музеї театрального мистецтва в Києво-Печерській лаврі.

"В одному із сіл батько під час концерту в клубі виконував пісню, якої раніше не включав до репертуару, бо була проти начальства. Коли він уже закінчував пісню, до залу зайшов чоловік у брезентовому плащі, з портфелем, і став біля дверей. Батько саме співав:

– А де дівся голова?

– Пішов до Параски.

Він нанюхав, що у неї

Багато закваски.

Люди враз оглянулися на чоловіка з портфелем, і зал вибухнув реготом. То якраз був голова місцевого колгоспу, а в нього була коханка Параска, до якої він учащав"

Зі спогадів про Євгена Адамцевича його доньки Тетяни. Музикознавець Олександр Правдюк пише, що в репертуарі кобзаря були й еротичні пісні