Spoiler state

Сучасні держави є різними. Монархіями або республіками. Першого, другого і третього світу. Імперіями як пережиток. Національними як норма. Соціальними, що, як виглядає, відмирають. Авторитарними й демократичними.

Україні не просто знайти місце у цій кваліфікації. Вона балансує між другим і третім світом, але має амбіції ввійти у перший і стати нормальною національною демократією. Більшість із того, що вона хоче, їй не вдається. Але вона далі вперто пробує.

Путін назвав Україну "неспроможною державою". Наскільки знаю, окрім Кремля та його ідеологів, більше ніхто так не називає. Fragile State Index 2016 року поміщає Україну на 85-те місце із 178 – у групу держав "із підвищеним попередженням". Це, звісно, не безпечне місце. Але це на 20 позицій краще, ніж Росія, що перебуває у групі вищого ризику.

Зрозуміло, Україну, як крихку річ, можна розбити. Особливо, коли на її сході йде війна, у столиці з граціозністю слона серед фаянсу товчуться політики, а по країні бігає натовп "міських божевільних" зі зброєю. Україні не дає впасти організоване суспільство, яке в багатьох випадках заміняє державу, та інстинкт самозбереження неорганізованої більшості.

У Росії нема ні одного, ні другого. Те, що було, знищив Путін. Пітер Померанцев пропонує назвати Росію постмодерною диктатурою, що використовує мову й інституції демократії з авторитарною метою. Я пропоную коротшу назву: spoiler state. Це тип країни, яка сама нічого не може добитися, але може зіпсувати все іншим.

Вона не може стати нормальною країною. Але вона "понадкушувала" всіх сусідів, які хочуть бути нормальними. І залишила їм неперевареними кусками Абхазію, Осетію, Придністров'я, Крим і Донбас: хай своїм смородом труять повітря Грузії, Молдови й України. Тим, що встигли втекти або ж захищені більшими відстанями, вона влаштовує хакерські атаки, розбудовує шпигунські сітки, пробує впливати на референдуми й вибори.

Росію кваліфікують як одне з головних джерел нестабільності у світі. Історично, вона не одна така. За Буша-молодшого роль spoiler state виконували США. Та й до нього інші американські президенти не цуралися підтримувати негідників, головне, щоб вони були "своїми негідниками", а ЦРУ організовувало перевороти й політичні вбивства.

Є все ж одна засаднича різниця. Її показав Сергій Плохій у своїй найновішій книжці про вбивство Бандери: якщо ЦРУ вбивали майже винятково не своїх громадян, то кремлівські спецслужби – майже тільки своїх. Разом із тими, хто, як Петлюра, Бандера чи Ребет, могли бути ними не фактично, а формально, бо походили з територій під владою Росії.

Убивство Вороненкова у Києві – подія з цього ряду. Звичайно, можна докоряти нашим державним органам за слабкість чи бездіяльність. Думаю, однак, що такий докір був би хибний. У Великій Британії служби безпеки, напевно, не гірші за українські. Це не помогло вижити Литвиненку й Березовському.

Одна з головних проблем із Росією як spoiler state полягає в тому, що вона спотворює картину світу. Задає неправильні координати для порівняння. Вона або викликає невиправдане заспокоєння, мовляв, у нас не все так погано – у Росії ще гірше. Або ж непомірну тривогу: Росія всесильна, її не перемогти.

Реальна ж картина світу для нас, українців, має виглядати інакше: Росію можна перемогти, якщо перестанемо застосовувати приклад і фактор Росії для свого заспокоєння, застрашення чи виправдання.

Маяковський радив "ревновать к Копернику, а не к мужу Марьи Ивановны". Росія – це наш "муж Марьи Ивановны". Ніхто, не тільки ми, не може перестати на нього зважати: надто він "свиреп, могуч и вонюч". Але ми не маємо впасти у спокусу і захотіти стати схожим на нього. Мовляв, у світі динозаврів можна вижити лише, якщо сам станеш динозавром.

Але динозаври вимирають. Ми ж, якщо хочемо вижити, маємо "ревнувати до Коперника" – тобто бути великими у своїх планах і амбіціях. Бо є "правило лучника": хочеш попасти в мішень, цілься вище.

Хай нам це не вдається. Принаймні поки що. Але не переставаймо пробувати, щоб не дати Росії зіпсувати наше майбутнє