У минулу п'ятницю у Львові наш президент представляв "Стратегію 2020". Я був серед тих, хто слухав його виступ. Враження було, м'яко кажучи, дивне. Від якоїсь хвилини своєї промови Петро Порошенко почав говорити моїми словами. Я впізнавав не те що цілі речення – цілі абзаци зі свого тексту "Перестаньте будувати українську націю – краще модернізуйте її!", що вийшов у серпні на сторінках "Країни", а також із мого вересневого інтерв'ю в "Новом времени".

Я не шкодую, коли інші переймають мої думки. Особливо, якщо це йде на користь справі. І коли цей "інший" – український президент. Як учив мене один старший знайомий професор: якщо тебе цитують, не називаючи імені, значить, ти став класиком.

Та мене тривожить одна річ. Порошенко у своїй промові вжив ключові слова: "цивілізаційний стрибок" і "сталий розвиток". Це дуже важливо для визначення напрямку й мети стратегії. У цьому президент і його команда заслуговують на позитивну оцінку.

Однак сказавши "А", вони не кажуть "Б": як ця мета має бути досягнута?

"Сталий розвиток", до якого Порошенко прагне привести Україну, не означає розвитку без політичних та економічних криз. Сталість означає, що після кожної такої кризи країна знову повертається на шлях розвитку.

Найкраще це проілюструвати мовою цифр. Історики-економісти порахували, що в країнах сталого розвитку на три добрі роки припадає один поганий. В інших країнах співвідношення гірше. Часом – набагато гірше, й їх економіка перебуває в перманентній кризі.

Сталий розвиток плутають зі швидкими темпами зростання. Після війни радянська економіка зростала в середньому на 6 відсотків на рік. На підставі цього не лише Хрущов, але й деякі західні економісти передбачали, що СРСР до кінця XX століття пережене США. Зараз подібні передбачення роблять щодо Китаю.

Забувають, однак, що швидкий розвиток часто є зворотною стороною відсталості. Чим бідніше суспільство на старті, тим ефективнішим виглядає його зростання. Ключове питання – не темпи, а сталість зростання. СРСР цієї сталості не досяг. Чи вдасться Китаю, побачимо. Але вже зараз щодо нього існують поважні сумніви.

Бо головною умовою для переходу до сталого розвитку є політична воля владних еліт міняти правила гри. Суть цих правил зводиться до короткої формули "відкритий доступ". Це коли владна еліта переходить із режиму привілеїв для себе в режим рівних прав для всіх.

Точкою переходу є подолання особисто-кланових зв'язків. Батько сингапурського дива Лі Куан Ю радив почати боротьбу з корупцією з того, що "посадити трьох своїх друзів. Ви ­точно знаєте за що, вони знають за що, і народ вам повірить".

Ніде еліта не переходила до режиму "відкритого доступу" з власної волі. Вона робила це під тиском воєнних поразок і революцій. Або ж усвідомлюючи, що з наростанням рівня складності проблем не дасть собі ради, якщо не поділиться владою з іншими.

У той час, коли Порошенко виголошував свою промову у Львові, міжнародні експерти оприлюднили оцінку економічного клімату в 144 державах. Якщо говорити про верхню частину рейтингу, то нового там мало: лідирують ті самі західні країни й "азіатські тигри", що й раніше, включно з Сингапуром на другому місці. Найбільша зміна стосується України – вона піднялася з 84-ї на 76-ту позицію. Головною причиною є Майдан, який викликає в експертів надії на зміни в політично-інституційному кліматі в нашій країні.

Мене тішить, що Порошенко цитує Лі Куан Ю. Тривожить, однак, що пройшло вже чотири місяці його президентства, а досі не було жодного гучного антикорупційного процесу. Натомість бачимо серед людей, які йдуть на вибори від партії влади, імена дітей, дружин і братів тих, хто близький до владної еліти, – включно з сином Порошенка та дружиною Луценка.

Я розумію, що й син Порошенка, і дружина Луценка можуть мати підстави бути в цьому списку. Але якими б ці підстави не були, вони тьмяніють на тлі нагальної потреби ламати систему, що живе за принципом "кум – сват – брат".

Якщо обіцяєш "А" – "сталий розвиток", мусиш зробити "Б" – "відкритий доступ". Інакше все залишиться на рівні красивих, але порожніх фраз

×