Під час недавньої дискусії на київській бієнале "Якої Європи потребує Україна" почув від одного українського лівого найдивніший аргумент, який коли-небудь доводилося чути: заради загального добра мусимо добитися, щоб було менше церкви.
Хто був у Німеччині чи Франції, підтвердить: великі кафедральні собори, збудовані колись щоби вмістити натовпи народу, тепер ледве збирають одну лаву з вірянами. Очевидно, ліві до костелів не ходять. А тому можуть цього не знати. Але досить загуглити Church attendance, щоб побачити: Європа є секулярним континентом.
У світі взагалі, а в Європі зокрема, існує щось на зразок правила: що багатша країна, то байдужіша вона до релігії. Але є один важливий виняток – США. Більшість американців і далі продовжують ходити в костели/церкви/синагоги/молитовні будинки/мечеті.
Вимога, що в Європі має бути менше церкви – звучить дивно. Бо там її і так мало. Коли я звернув увагу на це свого лівого колеги, він зразу ж поправився: мовляв, мав на увазі не Європу, а Україну.
Оскільки під рукою в мене був айпед, то я зразу взявся перевіряти. За такими показниками, як частота відвідування церкви, кількість абортів і розлучень – Україна разом із Росією і Білоруссю близька до більшості країн Євросоюзу. Тобто в Україні церкви теж скоріше мало.
Вірити, що в Україні, Білорусі та Росії "забагато церкви", можна хіба що наслухавшись кремлівської пропаганди про "русский мир" і його "духовные скрепы", що мають ніби-то врятувати світ від декадентського Заходу. Насправді, "русский мир" такий же секулярний, як і Західна Європа.
Різниця, однак, полягає в тому, що західноєвропейські країни стали секулярними і багатими, натомість "русский мир" став секулярним, залишаючись бідним. Це, серед іншого, підтверджує коротша тривалість життя – один із найнадійніших індексів економічного розвитку.
Зрозуміло, кожна людина хоче жити гідно й довго. Але чи шлях до такого життя лежить через відмову від релігії ("менше церкви") – ніхто не може сказати напевно. Єдине, що певне: жодна країна не вросла в цей стан еволюційним шляхом. Економіка не є, як той барон Мюнхгаузен, який міг сам себе витягнути за волосся з болота. Вона потребує політичного перезавантаження. Шанс на нього дає революція – така, як Євромайдан.
Один із найкращих текстів про цю Революцію гідності написав Кирило Говорун із Російської (!) православної церкви. Він твердить, що Майдан у своїй ціннісній основі був найближчим до ранньохристиянської церкви. Тому, якщо сучасні українські церкви хочуть здобути суспільну довіру, вони повинні вчитися в нього.
Зараз пам'ять про Євромайдан вивітрюється під впливом війни, кризи і неспроможності нової української влади "жити по-новому". Весною цього року ми пробували з'ясувати, що лишилося від ціннісної основи Євромайдану. Опитування показало, що загальний вектор руху – запит на зміни у ключових групах – зберігається. Що, однак, особливо важливо: кількість охочих змін у три-чотири рази більша серед людей із релігійними, аніж секулярними цінностями.
Ці результати підтверджують те, що говорять соціологи релігії: Україна, за певними параметрами, ближче до американського, аніж до європейського зразка. Тобто шлях до змін може лежати тут не через менше, а через більше релігії. Характерно, що з чотирьох найбільших моральних авторитетів України, яких вибрав журнал "Новое время", троє є релігійними лідерами: Любомир Гузар, Мирослав Маринович та Борис Гудзяк. Якщо ж говорити про Європу, то там, згідно з опитуваннями, високу довіру має теперішній Папа, який не береться судити гомосексуалістів, зате закликає церкву повернутися обличчям до бідних, а європейців – прийняти сирійських біженців.
Сучасному світу сильно бракує солідарності. Її тяжко збудувати без віри у щось більше, аніж у самих себе. Якби мав більше місця, міг би розказати, як польська "Солідарність" постала із союзу католицької церкви та лівої опозиції. Тут же обмежуся висновком, протилежним до того, що почув на київській бієнале: для майбутнього України важливо не розсварити, а поєднати дві групи, які однаково хочуть змін, хоч би як при цьому ставилися до релігії та церкви
3 
1
Комментарии