Багато говорять, пишуть і сперечаються про конфлікт між Порошенком і Коломойським: хто з них правий, а хто – не правий; чому Порошенко почав боротьбу з олігархами з Коломойського, котрий так багато зробив для порятунку України в критичний для неї час, а не з Ахметова; яке право він має взагалі вести цю боротьбу, якщо сам є олігархом, а його заводи далі працюють у Росії тощо.

Усі ці питання, як то кажуть, мають право бути. Однак дискусії щодо них відвертають нашу увагу від головних, підставових речей. Я не взявся б писати на цю тему, якби хто-небудь із дискутантів звернув увагу на це. Та оскільки ніхто цього не ­зробив – прийдеться самому.

Отже, річ перша: чому Порошенко почав із Коломойського, а не з Ахметова чи Пінчука? Відповідь для мене очевидна: Коломойський порушив монополію держави на насильство. Це та монополія, про яку писав Макс Вебер і на якій ґрунтується кожна ефективна політична система. Справедливо чи несправедливо – це вже інше питання. Але для кожного суспільства більшою ­проблемою

є не брак справедливості, а брак безпеки: дай нам волю, ми легко повбивали б одне одного. У кожному разі, утримуючи власні воєнні батальйони, Коломойський, навіть якщо він це робить із благородного бажання захистити Україну, переступає дуже важливу межу, що становить загрозу і для існування держави, і для безпеки суспільства. Тому починати треба було таки з нього.

Річ другу видно лише з історичної перспективи останніх 20–25 років. Політично Росія й Україна на початку 1990-х вийшли з комунізму більш-менш за однакових обставин: сильно ослабленій державі відповідало слабке суспільство. Справжнє розходження між ними сталося не 1991-го, а кілька років по тому, у 1993–1994 роках. Й Україна, й Росія переживали тоді глибокі політичні кризи. Вони мали різний характер, але структурно були подібні. Йшлося про гострий конфлікт двох більш-менш рівних сил. Українська криза була породжена протистоянням україномовного Заходу й російськомовного Сходу, російська – конфліктом між президентом і парламентом. Обидві були тим небезпечніші, що відбувалися на тлі крайнього зубожіння суспільства. Добре пам'ятаю прогнози тогочасних аналітиків, які передрікали смерть України та кінець Росії.

Цього не сталося. Україна й Росія пережили не лише 1994-й, а й усі наступні роки. Однак, важливо, як кожна з них вийшла зі своєї кризи. Російська скінчилася тим, що в жовтні 1993 року Єльцин розстріляв парламент танками. Українська ж розв'язалася не в насильницький спосіб: україномовний Кравчук віддав владу російськомовному Кучмі після відносно чесних і відносно демократичних виборів.

Від того часу і до Євромайдану в Україні бачимо певну модель: щоразу, коли криза досягає крайньої межі, владні еліти сідають за стіл і домовляються. Цю модель пробував порушити Янукович за довгі тижні Майдану. Але за це був тим же Майданом жорстко покараний.

Спосіб, у який розв'язався конфлікт між Порошенком і Коломойським – без надмірної істерії і з заявами про взаємну лояльність – показує, що українська політична система, після шкоди, завданої Януковичем, повертається до цієї моделі. Це те, чого недобачають численні коментатори цього конфлікту.

Від початку 1990-х минуло 20–25 років. Це вік дорослої людини. Країни з таким віком повинні би мати список перших успіхів, котрі свідчили б про їх дорослішання. Але ні Україна, ні Росія тут не мають чим дуже похвалитися. В обох на зміну дикому комунізму прийшов дикий капіталізм. Формації змінилися, дикість залишилася.

Однак є одна суттєва різниця: Україна таки бореться зі своєю дикістю. Росія ж, як виглядає, нею задоволена й навіть гордиться. Вона виросла в таку собі країну-хулігана, якому нічого показати світові, окрім власної агресії.

Українське "тіло" худосочне й обтяжене болячками, як собака реп'яхами. Та все одно воно, майже інстинктивно, знаходить адекватні відповіді на все сильніші виклики.

Пишу це не заради самозаспокоєння, а з потреби зберігати ясний погляд у часи кризи. Бо що менше першого, то більше другої

×