Не туди б'єш, Іване!

Новий привид ходить по світу –

привид прекаріату. Два роки тому він заманіфестував себе в Occupy Wall Street та арабській весні. Декілька тижнів він чинить спротив турецькій владі, а кілька днів – є кістяком масових протестів у Бразилії.

Уперше про нього почали писати 2004 року. Чому так пізно? Бо він є класом-привидом. Це ані пролетаріат, ані середній клас, а щось середнє між одним і другим. Маркс писав про "абсолютне зубожіння пролетаріату". Для прекаріату ж характерна відносна бідність. Його представники не вмирають від голоду й холоду, але живуть гірше за тих, які мають постійну роботу. Самі вони її не мають і, як виглядає, не матимуть. У середньому впродовж життя міняють 30 працедавців.

Термін "прекаріат" походить від латинського precarious, що має два значення, й обидва годяться для опису цієї групи: 1) випрошений, даний із милості; 2) тимчасовий, ненадійний, перехідний. Тобто прекаріатом є люди, які живуть із тимчасових заробітків, а за відсутності таких – з милості своїх батьків, родичів, партнерів чи друзів.

Сказати точніше: не просто "люди", а переважно "молоді люди". Як пише Зиґмунт Бауман, "скажи мені свій рік народження, і я скажу, до якого класу ти належиш". Прекаріатом є люди, які народилися в 1980–1990-х. Зараз безробіття у світі серед тих, кому від 15 до 29 років, становить 12,6 відсотка, або приблизно 74 мільйони людей. Найгірше на Близькому Сході та в Північній Африці – 24 відсотки. Найкраще у Східній Азії – 10, а Європейська Унія є посередині – 18 відсотків. Але ці дані сильно занижені. До безробітних зараховують тільки тих, хто не вчиться. Сучасні ж університети, за винятком найдорожчих, зараз виконують функцію babysitter, тобто переховують молодих людей від ринку праці.

У нас слово "прекаріат" маловідоме. Його нема в українській Вікіпедії, хоча у німецькій, польській та російській воно є. В Україну все приходить із запізненням. Але це не означає, що не приходить взагалі. Безробіття серед молодих українців сягає 20 відсотків –

без урахування тих, хто вчиться. Мало хто знає, що Україна належить до топ-10 націй світу з найвищим показником випускників шкіл, які вступають до вузів. Припускаю, для багатьох університет є місцем переховування від безробіття за гроші, які за них платять батьки.

Безробіття у світі серед тих, кому від 15 до 29 років, становить 12,6 відсотка, або приблизно 74 мільйони людей. Але ці дані сильно занижені. До безробітних зараховують тільки тих, хто не вчиться. Сучасні ж університети, за винятком найдорожчих, зараз виконують функцію babysitter, тобто переховують молодих людей від ринку праці

Ситуація українських студентів є гіршою і в іншому: вони платять за неякісний продукт, що додатково знижує їхні шанси на працю. Є простий тест на перевірку якості освіти. Освіта – це те, що залишається після того, як все решту ви забули. Один предмет учать усі українські студенти – іноземну мову, найчастіше англійську. Тест полягає в тому, щоб спробувати заговорити з випускником українського вузу англійською. Очевидно, які будуть результати.

У цій країні інакше бути не може. Досить подивитися, яких помилок у мові й на письмі припускається президент, чи хто є міністром освіти. Усунення одного й другого від влади є справою архіважливою для цілого покоління.

Натомість ні одна партія про прекаріат не дбає. Зрозуміло, чому не дбають "регіонали". Коли вони думають про дітей, то насамперед про своїх: як працевлаштувати мільйонером або витягнути з-під слідства та суду, коли воно знову когось там побило, збило чи вбило.

Дивує, однак, відсутність "пропозиції серед опозиції". Вона далі робить ставку на національно–демократичні чи інші старі партійні орієнтири. А молодь вони мало цікавлять. Не те щоб вона мало патріотична. Соціологія показує: що молодші українці, то більше вважають себе приналежними до української традиції, підтримують українську незалежність і готові йти на війну за Україну у випадку потреби. Прекаріат узагалі, а український зокрема, не є поза політикою – він є поза усталеною політикою. Його гаслом, як показують виступи у Нью-Йорку, Стамбулі й Ріо, є: треба міняти життя, а не політику.

Натомість у Києві "свободівці" побилися з українськими лівими біля стін Могилянки. Так і хочеться сказати словами Довженка: "Не туди б'єш, Іване!"